Складання планів міст та великих селищ набуває першорядного значення і з 1930 року зосереджується в Державному інституті проектування міст (Діпроміст) у Харкові, який мав філіали в Києві і Одесі. Лише за чотири роки існування Діпромістом були розроблені проекти генеральних планів 27 українських міст та великих селищ.

Праці Діпроміста з методики та норм планіровки і реконструкції міст в дальшому були використані в серії окремих видань, розроблених Всесоюзною Радою у справах комунального господарства при ЦВК СРСР.

Позитивним у проектах Діпроміста були перші спроби підпорядкувати будівництво міста єдиному плану, інтересам населення.

Тому архітектори прагнули до такої організації міста, яка передбачала б доцільне використання природних умов, гармонійне розв’язання вуличної мережі, нові форми культурно-побутового обслуговування населення, озеленення та благоустрій.

Приділяли також увагу раціональному розташуванню промислових підприємств та їх зручному зв’язку з житловими районами.

Новим і прогресивним в містобудівництві республіки було впровадження на початку 30-х років комплексної забудови кварталів, що здійснювалася в Запоріжжі, Харкові, Горлівці та інших містах УРСР.

Виникає поняття «жилий комплекс», що його породив новий соціальний зміст життя.

В Діпромісті розробляють перші типові проекти жилих кварталів та цілих районів.

Типові квартали розміром 300X300 метрів мали забудову з чотири і п’ятиповерхових жител, дитячі ясла, садки і будинок усуспільненого сектора.

Середня незабудована частина кварталу відводилася під озеленення, майданчики для ігор та відпочинку.

Це було прогресивне явище в розвитку радянського містобудування.

Дуже важливим явищем цього періоду було зародження вітчизняної районної планіровки, що мала своїм завданням планомірне використання територій, регулювання всіх видів будівництва та створення найкращих умов для життя населення окремих економічних районів.

Здійснювалися перші кроки в складанні схем районної планіровки Донбасу, Південного берега Криму та Дніпропетровського промислового району.

Здійснювалися роботи, особливо в Донбасі, пов’язані з утворенням зелених захисних зон між жилими районами та заводами і шахтами, створенням штучних водоймищ та озелененням не тільки міст і робітничих селищ, а й промислових площадок.

Для містобудування цього періоду характерне захоплення так званою рядковою забудовою кварталів, яка здійснювалася в Запоріжжі, Харкові, Кривому Розі, Горлівці, Луганську та інших містах республіки.

В основі системи були такі прогресивні риси, як комплексність забудови, прагнення до оптимальної інсоляції жилих будинків, ново!

організації суспільного обслуговування та провітрювання простору в середині кварталу.

Територія в середині кварталу та між жилими корпусами відводилась під дошкільні дитячі установи, озеленення, ігрові та господарські майданчики.

Проте рядкова забудова нерідко сприймалася як шаблон, застосовувалась не творчо, без урахування природних умов і тому не завжди виправдовувала себе.

Позитивні риси радянського містобудування того часу найбільш яскраво виявилися в проекті міста Велике Запоріжжя та при здійсненні першої черги його забудови.

Над проектом міста працювало спеціально створене бюро, яке розробило схеми основних магістралей, розташування головних функціональних районів і ескізний проект генерального плану.

Остаточний генеральний план Великого Запоріжжя було виконано в Діпромісті у 1932 році авторською бригадою в складі архітекторів I. І. Малозьомова, В. М. Орехова, В. С. Андреева, 0. М. Касьянова, Б. І. Приймака і С. М. Клевицького під керівництвом професора II. П. Хаустова і за участю економіста Г. В. Шелейховського.

Основним місто утворюючим фактором в розробці генерального плану була гідроелектростанція імені В. І. Леніна та комплекс гігантів важкої індустрії.

Запоріжжя було запроектоване на великій території на обох берегах Дніпра, включаючи старе місто Олександрівськ, селище Кічкас та острів Хортицю.