Після більшовицького перевороту 1917 р. у житті Києво-Печерського монастиря відбуваються великі зміни. Декретом "Про відділення церкви від держави і школи від церкви", виданим 23 січня 1918 р., все майно церковних і релігійних громад було оголошено надбанням народу. 2 січня 1920 р. все рухоме і нерухоме майно лаври перейшло у відання київських органів радянської влади. Почалося вилучення цінностей. Цей процес відбувався доволі хворобливо і часом не без трагічних наслідків для лаврського духовенства.

Тоді ж видається ряд декретів і постанов щодо обліку і реєстрації пам’яток історії і культури, щодо розвитку музейної справи. Тоді ж починається "…опис історико-художніх предметів релігійного культу і побуту Києво-Печерської Успенської лаври…".

У травні 1922 р. приймається постанова "Про організацію Музею культів і побуту" на території Печерської лаври, а 29 вересня 1926 р. — постанова ВУЦВИКу та Раднаркому УРСР "Про визнання колишньої Києво-Печерської лаври історико-культурним державним заповідником та про перетворення його у Всеукраїнське музейне містечко". Відповідно до цієї постанови, до складу заповідника увійшли Музей культів і побуту та ряд інших музеїв; Всеукраїнська реставраційна майстерня, друкарня Всеукраїнскої Академії наук; усі без винятку храми Києво-Печерської лаври, дзвіниці, фортечний мур, архівний фонд монастиря, Старолаврська бібліотека і бібліотека митрополита Флавіана і, звісно ж, Ближні і Дальні печери.

До початку 30-х років на території Києво-Печерського монастиря жили ченці, остаточне виселення яких означало повне припинення діяльності монастиря.

Одночасно в заповіднику проводилась реставрація, створювались експозиції музеїв, організовувались лекції та кіносеанси.