У січні 1862 року Консисторія послала комітету указ, в якому повідомила, що при розгляді кошторису на будівництво собору в Головному управлінні шляхів сполучення і публічних робіт з’ясувалось, що для виправлення «огріху» в кошторисі його результат має бути зменшений на 18 321 крб. При цьому зверталась особлива увага на те, що ціни на виконання будівельних робіт і матеріали невиправдано високі, особливо відзначалось винагородження архітектора, що становило 85 759 крб. Увага комітету по будівництву собору зверталась на необхідність додержання економії коштів і вимог Будівельного уставу.

Підряд на виконання будівельних робіт було вирішено здати з торгів 1 березня. На них підрядчик Починін запропонував побудувати собор за проектом Спарро протягом 5 років за 125 000 крб. Капіталістичні відносини в Києві уже входили в свою колію, тому на наступних торгах, через чотири дні, з’явились в порядку конкуренції нові пропозиції. Вони достатньо характеризують ту епоху, де всі були рівні, а комітет мав можливість вибирати. Розглянувши першу пропозицію члена комітету — купця Федоровича — побудувати за 143 900 крб. (це була найбільша сума), члени не підтримали свого колегу і розглядали інші пропозиції: Штромберга- за 127 000, той же Починін зменшив попередній кошторис на 301 крб., Лев Раппопорт запропонував ще на 9 крб. менше і вніс задаток 15 520 крб. Але православний купець Хавалкін написав прохання владиці Арсенію, що з доброзичливості та патріотичних почуттів у пам’ять рівноапостольного князя Володимира готовий побудувати собор за 100 000 крб. Бачачи таку християнську ревність, митрополит запропонував комітету прийняти пропозицію Хавалкіна, арешті претендентів відмовити. Комітет з радістю погодився, але через таку велику знижку обумовив внесення підрядчиком застави в 13 000 крб. На таких засадах і було нарешті укладено договір з купцем (так тоді називали всіх підприємців) Хавалкіним 29 березня 1862 року.

Нарешті, 15 липня 1862 року, в день святкування пам’яті Святого рівноапостольного князя Володимира, відбулись урочисті закладини храму митрополитом Київським і Галицьким Арсенієм. Під час закладин він виголосив таке слово:

«Встань, древньо-державний Київ, з праху твого багатовікового забуття в ряді столиць світу знаних, і убравшися в ризи святі, як колись, поспіши назустріч твоєму князю улюбленому Володимиру-Сонцю красному. Ось він знову йде до тебе урочисто, та не з покликами переможними з країни ворожої, а з висоти небесної з пісне співами церковними; не в оточенні дружини боєносної в блиску воїнської зброї, а в світло сяйному сонці святих Божих, яких слідом за ним дала небу Земля Руська, і яких дала і за гробом, в обителях гірських. Ще люба і пам’ятна їм вотчина дальня як місце їхнього народження, трудів і подвигів, скорбот і радощів, де вперше сяйнув для них промінь святої віри і де вони істинно пізнали і від усього серця полюбили Бога істинного, нині таким блаженством і славою їх вшанувавши. Туг, на цьому самому місці, що його він колись любив і часто тут ходив, він хоче утвердити переважно своє з нами невидиме, але, попри це, дійсне

й істотне перебування, благодаттю йому з гори за рівноапостольні подвиги від Бога дане. Ось уже готується й дім для його пробування, великий і благоліпний, усім достойний його царствених доблестей, і перші підвалини його за сприяння Божого і в невидимій присутності жителя його вже нами нині покладено. Нехай благословить Господь своєю всемогутньою силою починання наше і нехай благо поспішить привести його до бажаного кінця…

Великі, безмежно великі милість і благовоління Божі до тебе, благолюб’язний граде Києве! Тобі в судьбах Промислу Божого дано велике щастя першому узріти блаженнотворне світло Євангельської істини і поширити його по всьому обличчю Землі Руської; ти й тепер, як чадолюбна мати всіх російських градів, продовжуєш із сосків своїх неухильно живити млеком віри і благочестя не тільки прісних чад своїх, а й усіх благолюбивих прибульців від інших градів, а не рідко навіть і синів і дочок країни і віри чужої, силою духу Божого звідусюди ваблених на твої гори благодатні».

Закладинами собору нарешті завершився підготовчий період зведення храму, що тривав мало не 10 років. Па жаль, негаразди на цьому не закінчились, найнеприємніше чекало ще попереду

Незабаром архітектор будованого собору П. І. Спарро доніс комітету, що бутовий камінь для фундаменту такий поганий, що застосовувати його для справи не можна. Його підтримав інженер Біркін, запропонувавши класти фундамент з цегли. Пропозиція була цілком слушна — цегла виробництва київських заводів була тоді найкраща в імперії. Більша частина міських будинків другої половини XIX ст. побудована на цегляних фундаментах. Тоді ж П. І. Спарро звернувся в комітет із заявою проте, що, працюючи єпархіальним архітектором, він змушений постійно відлучатися з Києва, тому просить звільнити його від завідування будівельними роботами.