Ось так літопис розповідає про причини хрещення українського народу, так він уявляє собі, чому саме обрано грецьку віру, а не яку іншу. Головна ідея тут — Володимира нахилили охреститися греки, Володимир порішив хреститися від греків, бо грецька віра найкраща. Місіонери розповідають Володимирові про свої віри. Володимир хоч язичник, але орієнтується в цих вірах, як першокласний богослов. Уже все це б’є нам у вічі й піддає сумніву, чи не видумка все це, хоч таке гарне та складне літописне оповідання.
Ми вже бачили вище, що політично-державні мотиви довели Володимира до думки про охрещення українського народу, довели, бо мусило так статися. І якраз ці політичні мотиви, а не мотиви якісь догматичні примусили Володимира прийняти власне віру грецьку.
Справді, трудно допустити, щоб місіонери являлися до Володимира й пропонували йому свою віру так, як про це розповідає літопис. Психологічно так не могло бути. Хто хоче змінити віру батьків, той не трубить про це цілому світові — той перше тихо прив’язується до нової віри, віри якоїсь однієї, і вже потім зміна віри наступає сама собою, як результат попереднього переконання, що нова віра йому ліпша. Коли б дійсно до Володимира приходили різні посольства й пропонували йому зміну віри, то це мусило б викликати великий розголос, і Володимир скоро став би «зрадником» свого народу, бо той не дозволив би йому відкрито й публічно говорити про зміну віри. Бо ж віра ця для народу не була «лиха». Зміна віри, і то тільки в одному напрямі — на грецьке християнство, — підготовлялася в Україні поколіннями, а при Володимирі вона тільки дозріла, стала з політичних мотивів невідкладною потребою часу…
… Ті промови, які говорять посли перед Володимиром, певне, видумані; хто їх чув і звідки автор їх записав? Чи, може, хтось ці промови запам’ятав іще від Володимирового часу? Ні, це неможливо — промови ці склав сам автор оповідання, склав з нарочитою метою: опоганити всі віри, а віру грецьку похвалити. І справді, чи ж можна допустити, щоб болгарський посол сам так гудив свою віру, оповідаючи такі соромні небилиці про неї? Чи можна допустити, не грішачи проти здорового розуму, щоб посол від жидів малював свою віру (початок християнства) як відкинену Богом? Посол від папи майже нічого не говорить; у той час поділу церкви на православну та католицьку ще не було, і Володимирові, власне, й вибирати не було чого; але коли б таки був посол від папи, то він, певне, сказав би Володимиру промову, не меншу від філософа грецького. Зате грек говорить довжелезну промову й таки переконує Володимира, що грецька віра найліпша; звичайно, говорити таку промову перед язичником навряд чи потрібно, бо ж усе одно на Володимира більше вплинув малюнок Страшного суду, аніж глибокі догматичні міркування, але автору цих промов, певне грекові, треба було конче доказати, що ми, українці, таки вибрали собі віру найкращу.
Так само не витримує критики посольство Володимира до різних народів для оглядин їхньої віри. Володимирові, могутньому князю українському, зовсім не було потреби цікавитися вірою слабеньких тоді камських болгар; так само не було йому потреби приймати жидівську віру, бо політично в той час вона нічого не дала б українському народові. J вже зовсім не можна повірити літописному оповіданню про те, як посли наші були в «німців», певне, в Римі: такі майстри пишного богослужіння, якими були римо-католики, могли б. звичайно, урядити таке врочисте богослужіння, яке б нічим не поступилося грецькому. Але в цій справі Володимир виходив не тільки з релігійних міркувань — на перший план висувалися завдання політичні.