Вже з XII ст. спочатку у межах Київської землі, а потім — усієї Київської митрополії почалось вшануваня Печерських угодників. Прагнення прославити християнські святині Печерської обителі та її подвижників увінчалося написанням на початку XIII ст. «Патерика Печерського». Понад 50 лаврських подвижників здобули уславлення в межах обителі й міста, а прп. Феодосій Печерський у 1108 р. отримав загальноцерковне визнання. Але єдиних норм зарахування до пантеону святих на Русі ще не існувало і вшанування печерських подвижників розвивалося тоді відповідно до місцевих традицій.

Майже ніяких історичних документів про печери періоду кінця XIII — початку XIV ст. не дійшли до нашого часу. 150 років монастир перебував на межі повного зубожіння. Уповільнення розвитку культурних і релігійних традицій під час монгольського нашестя відбилося й на культі Лаврських святих, похованих у печерах, – про них поступово забувають.

У XVII ст., з відродженням і укріпленням позицій Православної Церкви на Україні, постало питання офіційної канонізації Печерських угодників. 1619 року архімандрит Києво-Печерського монастиря Захарія Копистенський, редагуючи до видання у лаврській друкарні Святкову Мінею (Анфологіон) помістив поруч із вселенськими та загальноруськими святими імена 24 преподобних Печерських, раніше місцевошанованих. Святитель Петро Могила, бувши лаврським архімандритом, а потім митрополитом Київським, почав клопотання про отримання офіційного дозволу Константинополя на канонізацію Печерських святих. 1643 року в Києві був укладений «Канон Печерським Святим», який поступово набув рис офіційного церковного маніфесту, що проголошував вшанування українських угодників і передусім печерських чорноризців. Пам’ятка нараховує 74 імені, з яких 41 належало лаврським святим (39 із Ближніх печер і 2 — з Дальніх).