Смерть українського громадського діяча і поета Данила Братковського була виявом самопожертви «для захисту православ’я святого», як він особисто відзначив у заповіті. Необхідно визнати, що православна віра, яка півстоліття тому відіграла вирішальну роль у згуртуванні українського народу в його визвольній боротьбі і створенні козацької держави, тепер підпорядковується Москві й стає інструментом її державної політики.
Це сталось внаслідок підписання польсько-російського мирного договору про поділ України та входження Києва з резиденцією українського православного митрополита до складу Росії.
Українське православ’я на Правобережжі імпонувало Росії, однак за умовами таємної угоди 1699 року не вписувалось в її союзницькі відносини з Польщею, тому не могло одержати від неї надійного захисту, що і вело його поборників до самопожертви.
В полум’ї цієї омани й нерозуміння сучасних політичних реалій загинули й ватажки козацького повстання, котрі склали присягу й просились під протекторат Росії.
Союзництво двох давно ворогуючих держав, які безцеремонно і жорстоко розігрували українську карту, стало продовженням процесу самовинищення українського народу і врешті-решт породило такий могутній вияв його національної свідомості, як гетьман Іван Мазепа. За кілька років до повного осягнення жахливої суті російсько-польської політики для України і визначення свого вибору на союз з шведами гетьман Мазепа, зупинившись у Дубно, посилає універсал волинській шляхті з приводу забезпечення провіантом свого війська.
Оголошений луцьким замковим урядом, цей документ вписується до гродських книг. Перебування російських військ на Волині, як союзників Польщі в війні з шведами, використовувалось місцевим православним елементом для повернення позицій, втрачених в змаганні з уніатами, які користувались прихильністю польського уряду та силовою підтримкою прокатолицької шляхти.
Подібні дії православної пастви по відношенню до вищезгаданого Луцько-Острозького єпископа Діонісія Жабокрицького спостерігаємо у Луцькому замку. Не дочекавшись рукоположення в сан з боку Київського митрополита і Московського патріарха навіть після особистого дворазового клопотання короля Августа II перед Петром 1,3 Жабокрицький приймає унію, одержує щедрі королівські ласки і поширює свою владу над уніатами королівських маєтків по всій Речі Посполитій.
Пізніше, переслідуваний православною шляхтою, що мала підтримку російських військ, шукає порятунку в Угорщині. В квітні 1708 р. Луцько-Острозький єпископ, екзарх митрополії Київської і Овруцький архімандрит Діонісій Жабокрицький повертається в Луцьку резиденцію для наведення порядку в маєтках єпископів та рукоположення нових священників.
Дізнавшись про це, його православна рідня Микола Гулевич і Юрій Жабокрицький, діючи від імені російського царя, з загоном озброєних слуг увірвались до Верхнього замку і, силоміць захопивши єпископа, намагались вивезти в Росію. Та вчасно вдари вший на сполох дзвін зібрав до Замку покатоличену шляхту і духовних осіб, котрі не дозволили православним здійснити свій намір.
В час цієї пригоди було відмічено відсутність сторожі в Замку, через що зловмисники без перешкод проникли в нього і, замкнувшись, дістались цвинтарем, повз соборну церкву, під вікна єпископської резиденції.
Лише наступного року противники Жабокрицького передають його в руки російського імператора, котрий перебував на той час у Луцьку. Єпископ був негайно відправлений на заслання в Росію, де незабаром помер.