Володимирський собор
Останні публікації

Політика великого князя Ізяслава

Слід зауважити, що тривалість окупацій, під час першої з них католицька тема в місті була заявлена, але не викликала активної реакції з боку православних кіл. Навпаки, події другої половини століття супроводжувались гучною критикою католицизму, хоча відомостей щодо прокатолицьких заходів у Києві, на які мала б постати така реакція, немає. На час «візиту» до Києва Болеслава Хороброго близько 1018 р. Папа Бенедикт VIII призначив, за проханням польського короля, спеціального єпископа для Русі Олексія — проте невідомо, чи малась на меті якась релігійна реформа, чи єпископ мав заступити згадуваного вище Рейнберга. Наскільки прокатолицькою була політика великого князя Ізяслава, ставленика поляків під час наступної польської окупації, судити важко, але тоді печорський ігумен Феодосій та православний митрополит Григорій створили ряд полемічних творів, зокрема присвячені Ізяславу «Стязаніє з латиною» та «Слово про віру християнську і латинську» (князя застерігали від антиправославної політики, йому, чоловікові католички, доводилось, ЩО православні не мають родичатись і шлюбитисьз католиками).

Зазначимо, що ці застереження Ізяслав згодом, знову втративши престол, зігнорував: він шукає допомоги в наймогутніших західних сил — спершу у польського короля, потому -у його сюзерена і опонента німецького імператора, зрештою — у опонента останнього — Римського Папи, який втручається в справу оскарження, коронує, правда не Ізяслава. а його сина, як короля русів у 1075 р. (з найпершою умовою прийняття ним католицтва), зобов’язуючи польського короля посадити на престол саме цього княжича. Проте, коли Ізяслав знов у 1077-1078 pp. обіймав престол Києва, він. здається, мало зважав на коронованого сина, що так і зійшов з політичної арени не здобувши влади. Сам Ізяслав не втримався довго — на той час Київ. Ярославове місто, все ще намагається стати «другим Константинополем», вперто не приймає змін релігійних основ, і позбувається окатоличеного князя.

За князювання Всеволода Ярославича (1078-1093 pp.) до Києва прибули посли антипаии Климента III (ставленика німецького імператора Генріха IV) для переговорів про возз’єднання церков, зокрема Руської церкви з Римською. Ця депутація засвідчувала спробу включити нейтральну і далеку Русь в німецько-італійські стосунки.

Міжусобиці XII ст. не переривали зв’язку міста із західними країнами. У трагічний для Києва 1169 p., коли місто було зруйноване суздальським князем Андрієм Боголюбським. Папа Олександр III (вигнаний із зруйнованого майже водночас з Києвом. 1167 p., Риму, — там «північним інтервентом» виступав німецький імператор Фрідріх Барбаросса), намагаючись залучити руських князів до європейських чвар і шукаючи дипломатичних шляхів у Константинополі, надіслав до Русі посольство, яке навряд чи обминуло Київ. Проте слід зауважити, що після сплюндрування міста Андрієм Боголюбським, від середини XII ст. за нових історичних обставин і папські посольства до міста спрямовуються рідвіе. Київ перестав бути однозначним лідером Русі, київський престол втрачає привабливість для пошукантів. У царині храмобудування на той час сталими є певні регіональні школи, що все оригінальніше інтерпретують віднайдені у Києві основи.

Загалом є підстави структурувати історію становлення архітектурного канону на Русі, і в Києві зокрема, відповідно до загальнополітичної історії краю. Впродовж першого періоду 860-988 pp. у місті споруджується кілька храмів. їх форми мають характер загальнослов’янських ранньохристиянських побудов. З часу утвердження християнства Володимиром до смерті Ярослава у Києві створюється певний стильовий канон грандіозного храму-собору. який має розповсюдження і по найголовніших містах Русі (у Новгороді, Полоцьку, Чернігові). Від середини XI до середини XII ст., у період феодальної роздробленості, коли Київ ще залишався столицею Русі, але жодна з династій не могла закріпитись на великокняжому престолі, було закладено підвалини для становлення регіональних стильових різночитань: масштабність будівельних заходів попереднього періоду дещо згасає. Зсередини XII ст. удільні князі не визнають верховенства київського князя, не домагаються київського престолу, це час формування нових державотворчих осередків. Період позначений згасанням єдиного архітектурного стилю, створенням чітких регіональних архітектурних вподобань, декоративно-оздоблювальних новацій, спорудженням невеликих, за окремими виключеннями, об’єктів. Завершенням цього періоду для території Правобережжя, зокрема Київщини, є нашестя татаро-монгол, що спинило політичний і культурний розвій Русі.

Таким чином, упродовж 860-1054 pp.. коли Русь входила до Константинопольської діоцезії, формально єдиного християнського світу, щоразу в часи правління князів-християн Київ приймав делегацію з Ватикану і мав декілька призначень протокатолицьких єпископів (контакти з західним світом налаштовували Ольга. Ярополк Святославович. Святополк Ярополкович, Ізяслав Ярославович).

Оскільки католицькі єпископи для Русі» у місті довго не затримувались, слід вважати, що спеціального молитовного помешкання вони не мали. Можливо, домові каплиці були в помешканнях заможних киян (наприклад, у польських княгинь), проте свідчень про спеціальну латинську божницю для іноземних спільнот і придворних, дипломатичних кіл не існує. Можна припустити, що в рамках формально єдиної Церкви прихильники римського єпископат могли відбувати богослужіння в православних храмах.

Після поділу церков і утворення осібних католицької та православної гілок християнства, з кінця XI до першої половини XIII ст. кількість папських депутацій до Києва різко зменшується, натомість в місті оселяються представники нових рушійних сил католицтва — монахи-бенедиктинці та. згодом, домініканці. Зсередини XII ст. у Києві фіксують сформовану католицьку громаду і відтак є небезпідставним питання про існування відповідної будови — каплиці, храму. Існує версія щодо заснування у Києві іноземними торгівцями та ремісниками «странно приїмного будинку» католиків, що поступово набував рис монастиря.

Традиційною (з подання С. Соловйова. М. Закревського) в києвознавстві СПИВ, теза про існування осібного поселення поляків, загалом католиків у так званій «Лядській слободі». її існування «доводили» зазначені в літописі від 1151 р. «Лядські ворота». Але за слушним зауваженням П. Юрченка та В. Чепелика. «лядина- зовсім не має смислової спільності з поняттям «ляшсько-польське». Це лише вкрита лісом місцина. Отже, назва «Лядські воріта» передусім засвідчує, що в районі Хрещатого яру. за межами міста, дійсно простирались лісові урвища і хащі*. Думаємо, ляшська. тобто польська католицька слобода — компактне поселення ремісників-католиків — мор не існувати, але містилась не у Верхньому місті, і не за містом (v «лядині»), а на Подолі, де дійсно селились ремісники і торгівці (за звичаєм будь-якого середньовічного міста Київ мав дві структурні частини: «володарюючу» укріплену гору-Дитинець і «хлопське» Нижнє місто — Поділ).

Версія щодо існування бенедиктинського монастиря у Києві XII-XI11 ст. базується на розрізнених свідченнях стосовно 1122-1125 pp.. 1173-1175 pp. та 1242 p. Безпосередньо про спорудження в Києві католицького храму мова в них не йде. Але оскільки бенедиктинці у XII ст. прибувають до міста разом з купцями (одна з європейських хронік згадує перебування у 1122-1125 pp. у Києві ірландського монаха бенедиктинської конгрегації Маврикія), думаємо. їм вони і присвячують свою увагу, хоча загалом бенедиктинцям не властиве ні місіонерство, ні праця з міською паствою. Це конгрегації закритого монастирського типу. На відміну від католицького чернечого загалу, що постав згодом, життя бенедиктинського монаха замкнене в межах монастиря. Бенедиктинський орден не має поділу на провінції: бенедиктинці «не помічають» міст, існують незалежно. Рідко монастирі, що знаходились у містах, розвивались у значні духовні центри.

Комментарии запрещены.