Серед праць, присвячених архітектурній спадщині України, дослідження католицького храмового зодчества окремих регіонів залишається нерозпочатим. Питання про храмобудування Київщини (Київської діоцезії) досі Грунтовно не висвітлено у відповідній науковій літературі, не укладений реєстр пам’яток (за нашими підрахунками це 99 храмів у 69 населених пунктах, з них близько 60 пам’яток XV-XVIII ст.; на сьогодні збереглося 26 костьолів — пам’яток бароко, класицизму, неостилів).

Перші публікації з історії католицької присутності в м. Києві датуються XIX — початком XX ст. Питанню узагальнення історії київських костьолів присвячене дослідження професора Київського університету св. Володимира А. Стороженка. опубліковане у 1906 р.. Чи не єдиним з архітекторів, хто звернувся до даної теми, став діоцезальний архітектор Кароль Іваницький. Проте його монографії, надрукованій у 1921 р., на жаль, притаманне кон’юнктурне трактування питань: вона містить ряд помилок і не може вважатися ні повністю достовірною пам’ятникознавчою працею, ні ґрунтовним історико-архітектурним дослідженням. Загалом, опублікований у кінці XIX — на початку XX ст. фактичний матеріал з даного питання є на сьогодні застарілим. Аналіз архітектури костьолів у працях сучасних істориків, археологів, мистецтвознавців має фрагментарний і несистематичний характер. Не звернено увагу на культурно-стильовий зміст архітектурних форм.

Сам розгляд проблеми специфіки регіональної храмобудівної католицької традиції досі не здійснювався. Не було сформульовано, що саме, крім територіальної локалізації, дає змогу об’єднати ряд пам’яток в одну групу. До сьогодні, при вивченні західнохристиянської архітектури, ігнорувався католицький організаційний поділ територій на діоцезії білого духовенства та на орденські провінції, відповідно не приділялась увага традиціям храмобудування кожного окремого ордену (в рамках кількох орденів були спроби з’ясування власної історичної архітектурної традиції, але спроби їх зіставлення відсутні).

У вітчизняній і зарубіжній архітектурній науці пам’ятки православного українського стилю та католицької архітектурної традиції розглядаються недиференційовано, що є, на нашу думку, помилковим. Пам’ятки архітектури, створені різними культурними силами, є і змістовно, і формалістично різними. Наприклад, у період бароко в Україні діють цілком самобутні культурні сили — польський католицький соціум, намагаючись утвердитись на новоприєднаних землях, не приймає жодних місцевих традицій і застосовує лише власний західноєвропейський культурний досвід. Натомість українство шукає власний шлях культурного розвитку, спираючись на досвід минулих часів, велич православної культури, народного генія. Польськії католицька спільнота виступала носієм західної культури, сповненої релігійних проблем (розкол у католицтві — інформація та контрреформація), наукової кризи, кризи стилю тощо. Українська православна спільнота була носієм оригінальної традиційної культури, що мала відмінну власну проблематику (культурне відновлення церкви, національне самовизначення). Питания, актуальні для однієї сили, були індиферентними для іншої.

Відповідно і в царині архітектури знаходимо самобутність і певну незалежність стильового розвитку. Питання про положення вівтаря в неканонічному для католицької традиції центричному храмі ренесансу — безпідставне для православної архітектури. Натомість православну пірамідальність об’ємної композиції та просторову центричність не знайдемо в жодному католицькому храмі України. Вони будувались за іншою культурною логікою, де визначальною була схильність будівничих або до єзуїтсько-контрреформаційної, або до домінікансько-контрреформаційної програми, від чого в архітектурі храмів виникали або новочасні римські, або готичні польські стильові риси. Ці міжорденські культурно-стильові конфлікти невідомі православним будівничим, які зате мають характерні регіональні різночитання архітектури храму. Отже, будь-яка архітектурна форма є вираженням певної культурної проблематики, стилю життя і мислення, і тому християнській архітектурі України притаманні самобутні культурні традиції католицтва і православ’я, що мають вивчатись як самобутні цілісні явища.

У книзі дано огляд католицьких сакральних споруд на терені Київської (Київсько-Житомирської) католицької діоцезії. яка є територією, дещо відмінною від усталеної в етнографічних тлумаченнях Київщини. Кордони Київської діоцезії змінювались протягом століть. В сучасних адміністративних кордонах це Київська, частково Черкаська та Житомирська області. В певні історичні періоди територія діоцезії розширювалась, але ми наполягаємо на необхідності саме таких географічних меж дослідження — костьоли Київщини будувались в контексті Київської діоцезальної регіональної традиції, тому при їх розгляді треба зважати саме на католицьке адміністративно-територіальне впорядкування. Хронологічно дане дослідження охоплює католицьку архітектуру XIII — почато XX ст. Від 1911 р. до початку 90-х pp. XX ст. будівництво католицьких храмів припинилось і процес становлення діоцезальної архітектурної стилістики було зупинено. Сучасні новобудови поки що мають малий історичний вік і тому є об’єктами публіцистичної та наукової критики, у книжці вони не розглядаються.

Щодо архітектурної історії католицьких побудов у Києві зазначимо її найприкметнішу тенденцію. Особливістю загальної історії Києва є тс. що з кожною культурною фазою місто не лише радикально змінювало свій архітектурний стиль, але щоразу територіально зміщувало центр заселення. Справді, культурний осередок, що в різні часи відповідав назві «Київ-, мігрував від Старокиївської гори часів Давньої Русі до середньовічного Подолу, далі, за часів будівництва російської фортеці, на Печерськ, знову опановуючи в період класицизму Верхнє місто. Кожна епоха виокремлювала і плекала свій центр, який задавав культурно-стилістичний тон і периферійним міським районам.

Вважаємо показовим той факт, що в кожному з перелічених періодів і в кожному з перелічених районів католицька тема виникала й утверджувала себе явищем храму. Щоразу до будівництва його призводила нова рушійна сила — торговельні та ремісничі утрутгування, чернечі (орденські) місії, єпископат, польська шляхта. Правилом же для київської історії можна вважати те. що кожна з епох і відповідно кожен з районів утримував не більше і не менше одного костьолу — щоразу новий храм виникав у новому історико-стилістичному осередку: XIII ст.. Верхнє місто- костьол Пресвятої Діви Марії: XV-XVII ст..

Певний стиль костьолу, семантика і морфологія його форм є підставою Для дослідження питання, що ж являв собою п Києві католицький рух того чи іншого періоду. Християнське життя невідривне від храму, кам’яна оболонка передає образ віри, обставини місця і часу акту віри. Через вивчення історії будівництва окремих католицьких храмів міста можна простежити й історію католицької присутності в Києві. Відтак розгляд історії архітектури костьолів Києва та Київщини (Київської діоцезії) маємо структурувати за стильовими культурними періодами в хронологічній послідовності.

Історія розгортання католицького храмобудування на Київщині досліджена на підставі різноманітних матеріалів. Цікавими є джерела описового характеру з наведенням топографічних відомостей, де викладено спостереження очевидців. Такими є свідчення А. Кантаріні (1473 р.). М. Груневерга (1584. 1006 pp.). Я. Оришовського (1591 p.). її. Верещинського(1592р.. Е Лясоти (1594 р..)