Другим художником за обсягом виконаних робіт у Володимирському соборі після В. М. Васнецова є Михайло Васильович Нестеров. Про його творчість написано багато: крім того, відомий художник залишив після себе щоденники, ряд спогадів, багато листів. У літературній та епістолярній спадщині він, детально розкриваючи свої задуми і звершення, ніби милувався власною персоною та інколи, без зайвої скромності, вихваляв себе. Але наше завдання — не давати оцінку кожній особистості, а в тому, щоб показати його участь у розписах собору, в культурному житті того періоду в Києві, тій творчій атмосфері, що оточувала всіх творців справжньої розкоші, що приваблює, нас у храмі. Наведені нижче епізоди з життя Нестерова мають деяке відношення до київського періоду його життя. Тим більше, що художник, безумовно, мав літературний талант, а його епістолярна спадщина, не раз публікована, містить величезну кількість відомостей про розвиток мистецтва і культуру періоду створення інтер’єру Володимирського собору.

Різкий злам у творчості Нестерова, рішучий розрив з ідеологією передвижництва і реалізмом був зумовлений особливостями душевного неординарного складу; що робили його справжнім сином кінця XIX ст. Художник мав характер гарячий і незлагідний, навіть якоюсь мірою нонконформістський, як не парадоксально. При його здатності вживатися з усіма режимами Нестеров пройшов шлях від «співця православ’я» до лауреата Сталінської премії; він — талановитий майстер — зміг догодити всім, навіть протилежним смакам. Нестеров, проявляючи характер пошуківця, постійно незадоволеного створеним, знайшов для себе місце митця, що відобразив, хоч і досить своєрідно, багато граней творчих пошуків тої переломної епохи.

Велике горе — зла смерть молодої дружини в кінці травня 1886 року — зруйнувало звичний плин внутрішнього життя Нестерова, стало тим поштовхом, що пробудив досі незатребувані особисті якості художника. Він приступає до роботи над картиною «Христова наречена». В ній, у поетично відбитій формі, далекий від ілюстративності, характерній для передвижників, молодий удівець «зжив долю свого горя», одночасно відкриваючи для себе шляхи в новий художній світ. У цій ліричній сповіді, яка зовсім не здавалася в той час самому художнику програмним твором, відчувалась тута за втраченим, за незабутнім. Уперше глядач побачив характерну «нестеровську» дівчину, готову відмежуватись від мирських хвилювань і жалів за стінами старообрядницького скиту. «Пустельник», написаний у 1888 році, розкрив те, що було не висловленим у «Христовій нареченій», але тут уперше впевнено прозвучало кредо Михайла Нестерова. Через рік з’явився один з найкращих творів художника «Видіння отрока Варфоломея». Нестеров, поетизуючи рідну природу і старовину, прагнув знайти моральний ідеал у глибоко і щиро віруючих людях. Він повно втілив феномен, який можна назвати «національним романтизмом», попередником якого є Віктор Васнецов, а соратником — Михайло Врубель; тому, може, і звела їх доля у Володимирському соборі.

Михайло Нестеров знайшов у «Видінні» особливий, ще небачений в Росії спосіб вираження в живописі релігійного почуття. Створюючи образ отрока — майбутнього Преподобного Серпя, вибравши, як і до цього Васнецов, пейзаж околиць Абрамцева, — художник сміливо відмовляється від реалізації через живопис рис обличчя, точніше — лику святого старця, уникнувши тим самим непідвладних йому на той час канона й іконпости. Без сумніву, що зміни в творчості Нестерова протягом 1890-х років були зумовлені його надзвичайно інтенсивною роботою церковним живописцем. На характер його розписів вплинув і приклад Віктора Васнецова, який став визнаним авторитетом завдяки розписам у храмі. Свою роль зіграв і візантійський монументальний живопис, з яким Нестеров познайомився під час закордонної подорожі. Як результат його запрошують для розпису Володимирського собору, де в нього народжується особливий сплав візантизму з модернізмом, найбільше відчутний у таких іконах, як «Святий Борис». «Святий Гліб» і «Великомучениця Варвара». Нсстсровські святі виходять спорідненими юнакові Варфоломею — такими ж покірливими, заглибленими в себе і в споглядання «миру Божого» створіннями.

У спогадах Михайла Васильовича розповідається, як його запросили для роботи в соборі:

«Васнецов у Києві: з величезним піднесенням він віддається новій, такій для нього захопливій справі, мало думаючи про заробіток. Непомітно пролетіли перші п’ять років, голі стіни незграбної споруди архітектора Беретті змінились так, що про них заговорили не тільки дома, в Росії, а й за кордоном… В цей час мною був написаний «Пустельник», який звернув на себе увагу киян на Пересувній, а наступного року на тій самій пересувній з’явився «Варфоломей». Його в Петербурзі бачив Прахов і проїздом через Москву на домашній виставці у Мамонтова познайомився зі мною і тут же запропонував мені працювати в Києві, спочатку поїхавши туди й ознайомившись на місці зі справою. Я, як і багато хто, з поширеного тоді фотоальбому знав про роботи Васнецова, був ним захоплений, проте і я не одразу погодився на праховські «спокуси» (аж ніяк не матеріального характеру). У мене теж була задумана картина, крім того, мріяв поїхати в Пітер доучуватись у П. П. Чистякова. Проте мій опір було зламано, і навесні я пообіцяв Прахову побувати в Києві. Перед поїздкою іуди був у Третьякова, він проводжав мене словами «не засиджуватись довго в соборі». Був березень місяць, природа раділа перемогою над холодною зимою. Під’їжджаючи до Дніпра, бачу чудесну картину: високий берег широкої ріки, покритий квітучими садами з пірамідальними тополями, то там. то тут мигне київська старовина. Переїхали міст, пішли околиці Солом’янки, Деміївки, а там праворуч сині бані: це і є Володимирський собор, мета моєї поїздки. Гам Віктор Васнецов, як гласить поговір, «творить чудеса». Там мрія живе, мрія про «російський ренесанс», про відродження давно забутого чудесного мистецтва Діонісіїв, Андріїв Рубльових. Ось і приїхали, беру візника, їду мимо негарного, оточеного ветхими заборами Володимирського собору, їду в номери Чернецького, швиденько опорядився, поспішаю в собор. Я весь-молодий порив, бажання швидше побачити, що там діється. Входжу в хвіртку; зустрічає старий Степан, вірний і ревний страж спокою художників від настирних відвідувачів. Я знаю «пароль», мене пропускають, входжу: переді мною риштування, риштування, риштування; в проміжках то тут, то там поблискує позолота, дивляться широко відкритими очима «Пророки», видно чудові орнаменти. Видовище розкішне, нагадує собори Італії, її мозаїки. Поволі рухаюсь серед незвичної такої таємничої обстановки; рухаюсь несміливо, як в зачарованому лісі.

Кудись проходять люди, заклопотані, запилені, тягнуть колоди, стукають сокирами, десь молотками б’ють по каменю, тисячі звуків несуться вгору, туди в баню. Повсюдно кипить життя, все нібито в якомусь діловому екстазі. Так мені, новачку, здається. Питаю Васнецова; кажуть, що він на хорах, он там, на лівому їх крилі. Зараз він зайнятий, знизу кричать йому моє прізвище, голос зверху запрошує мене на хори, комусь наказує провести мене туди. З’являється, як із землі, робітник в блузі, без пояса. Це Кудрін — соборний «талант»; він навідмах зриває з кудлатої голови картуз, [каже «пожалієте»], — швидко веде мене то праворуч, то ліворуч; піднімаємось пологим риштуванням дедалі вище й вище. По риштуванню я йду вперте, йду несміливо, озираючись вліво на дедалі більшу прірву: поручнів немає, голова трохи вернеться, а мій супутник летить по ньому «швидше за лань», та і я незабаром буду бігати по них, як по паркету. Нарешті майданчик, ми на хорах. Кудрін круто бере ліворуч, і я бачу між риштуванням перед величезним полотном постать у синій блузі, з великою круглою палітрою в руці. Це і є Віктор Михайлович Васнецов.