На початку буремного XX століття видатний путивлянин, поет В. Ковалевський так писав про своє рідне місто.

Былые дни ты был путем

Из стран варяжских в Византию.

За это мы тебя зовем -Путивлем, славившим Россию.

Теперь в Путивле нет путей.

По Сейму уж товар не ходит.

Свист паровоза не тревожит

На початку XXI століття все в Путивлі знову виглядає так, неначе й справді «теперь в Путивле нет путей»: в місті занепали не тільки підприємства колишнього військово-промислового комплексу, які колись економічно забезпечували місто й район, а й заклади туристично-відпочинкової інфраструктури — зруйновано прекрасний туристичний комплекс на мальовничому березі Сейму в екологічно чистій природній місцевості. Що ж уціліло, що лишилося після пережитого розвалу? Лишилася прекрасна природа Путивльщини, залишилася неповторна історія і лишилося головне — дороги до храмів, які відродилися після багатолітнього забуття. Тільки це і вселяє надію на краще майбутнє.

Автор сподівається, що весь попередній текст цієї книжки переконав читача, що Путивльщина є особливим історико-культурним регіоном України, де органічно сполучаються характерні риси двох національних культур — української та російської. Історична й культурна неповторність Путивльщини найяскравіше виявилася в архітектурі її монастирів і храмів, які не мають прямих аналогів ані в українській, ані в російській архітектурі. Регіон цей мав дуже складну й драматичну історію, особливо протягом XX століття. Тому ми з сумом відзначаємо неоднакову збереженість визначних пам’яток старовинного церковного зодчества. Безумовно, найтрагічнішою сторінкою цієї історії є майже цілковите зруйнування унікального ансамблю Софроніївського монастиря.

Зараз усі небайдужі люди докладають неабияких зусиль до реставрації та відродження старовинних храмів і монастирів, а також до створення нових. Це — цілком природний процес розвитку й оновлення національної культури та духовного життя. Те, що ми дізнаємось, вивчаючи спадщину церковної архітектури, має стати наукою для теперішнього і майбутнього щодо створення нових храмів і монастирів, які б відповідали новим реаліям XXI століття й водночас продовжували наші православні традиції.

Тепер в Україні споруджують багато церков. Будують, хто на що здатен: іноді зовсім без архітектурного проекту, іноді – використовуючи проекти сторічної давнини, а часом коло проектів заходжуються архітектори, котрі досі будували лише корівники або райкоми комуністичної партії, а тому не мають аніякісінького уявлення про те, що то є Дім Божий. За 70 років комуністичного панування традиція церковного будівництва в Україні втрачена. Усвідомити це вкрай потрібно — аби цю традицію цілеспрямовано відроджувати й творити нове на національному Грунті, не нехтуючи здобутків сучасної архітектури.

Зразки такої творчої практики вже почали з’являтися в Україні. Але, на жаль, це ще тільки поодинокі приклади, які не створюють виразної історичної тенденції. А поки що скрізь бачимо більшість нових церков у формах псевдо візантійщини на заході, сході, півночі та півдні України. Чимало й новозбудованих храмів офіційного московського стилю кінця XIX сторіччя, так званого єпархіального. І це вже справжня біда. Парафіяни стягуються з останнього задля омріяної церкви, і гадки не маючи, що мимохіть продовжують колонізаторсько-обрусительну справу вікопомного петербурзького «святєйшева сінода», який ще 1801 року категорично заборонив будувати храми «в малоросійском пкусє».

Попри фантастичне багатство української церковної архітектури. Україна — єдина держава в Європі, що донедавна не мала фундаментально написаної історії своєї архітектури. І тому нині так нелегко визначити суть і ознаки національного стилю в церковному будівництві — як на рівні теоретичних засад, так і на рівні практичних приписів. Проте надією сповнюють найкращі сучасні проекти, в яких виявляються осмислені шукання національної самобутності.

У час національного відродження історія архітектури України стала об’єктом всебічного фахового й громадського зацікавлення. А саме храми й монастирі є найвиразнішими реальними свідками нашої драматичної минувшини. Це — наша культурна спадщина, охорона і вивчення якої має стати загально національною справою.

Тож коли наші земляки їдуть за тридев’ять земель, щоб побачити знамениті храми Західної Європи чи Святої Землі, хочеться їх запитати: чи мандрували ви Україною? Чи були ви на Сумщині у стародавньому Путивлі? Чи бачили ви неповторної краси місця над Сеймом? Чи спускалися ви в печери Софроніївського монастиря? Чи милувалися ви краєвидами, що відкриваються з галереї собору Різдва Богородиці Мовчанського монастиря в Путивлі? Тож автор цієї книги сподівається, що Путивльщина найближчим часом стане об’єктом туризму, екскурсій, паломництва.

Фахівці, причетні до створення сучасної церковної архітектури, саме в Путивлі знайдуть прекрасні зразки використання як національних, так і місцевих регіональних традицій православного храмобудування.

Древні казали: якщо хочеш дізнатися про людину найсокровенніше — подивися, де і як вона спілкується з Богом. Українці протягом багатьох століть спілкуються з Всевишнім у своїх храмах, до яких, зрештою, і ведуть усі шляхи. Храм присутній у нашому житті завжди і скрізь-від колиски до домовини. Цей відрізняє життя людини від простого тваринного існування. Кожна доба надає храмові свій образ. Образ храму нашої доби ще не усталився. Його, на основі історичних традицій, створюємо всі ми — український народ.