Костьол св. Иосифа та католицькі каплиці (середина XIX — початок XX ст.)

Костьол св. Иосифа та католицькі каплиці (середина XIX - початок  XX ст.)

Від середини XIX ст. до початку Першої світової війни численна польська громада мала в місті низку католицьких каплиць.

Перші каплиці постали при Київському університеті св. Володимира. Першій київській гімназії. Кадетському корпусі. Вони з’явились в середині століття і були скасовані у 1863 р. після польського визвольного повстання. Університетьська каплиця розміщувалась на другому поверсі головного корпусу у східному крилі’. З ліквідацією факультету-у 1862 р. каплиця переосвячена на університетську церкву. На акварелі М. Сажина 1846 р. бачимо увінчані хрестами напівкрутлі ризоліти відповідного фасаду університету (нині це «парковий» фасад, збоку ботанічного саду імені Фоміна симетричні приміщення православної та католицької каплиць. Приміщення мали склепінчасте перекриття і добру (для молитовного співу) акустику. З 1857 р. під католицьку каплицю пристосовували зал Ічадетського корпусу (сучасний гуманітарний корпус Національного університету імені і. Шевченка). Згодом, коли в будові Кадетського корпусу постала Перша міська гімназія, каплиця продовжувала функціонувати, вважаючись до 1863 р. Навіть публічною. У новому приміщенні Кадетського корпусу (теперішній Повітрофлотський проспект. 6) каплиця існувало 1863 р. і була відновлена після 1905 р. Каплиця при Інституті шляхтянок містилась на першому поверсі будови.

Каплиця на старому цвинтарі на Байковій горі («дуже обширні покої, але без стилю і виду; дерев’яний будиночок на високому цоколі під чотирискатним дахом з сигнатуркою») поступалась в архітектурному значенні особистій каплиці професора медицини В. Горецького на новому цвинтарі на Байковій горі, яка існувала до 50-х pp. XX ст. (можливо, навіть до 90-х pp.). але після невдалого клопотання київської католицької громади була демонтована. Слід зауважити, що до цих двох каплиць, наперекір розповсюдженій думці, архітектор В. Городецький відношення не має (його авторству на Байковому цвинтарі належить лише склеп графа Вітте).

Наступні каплиці постали вже на початку XX ст. У притулку для дітей по вулиці Юрківській після 1905 p. К. Ярошинська влаштувала спочатку домашню каплицю-за допомогою розсувної стіни, яка збільшувала зал їдальні в дні свят (за К. Іваницьким цей зал вміщав до 100 чоловік). Без зали приміщення становило 4×5 м, вівтар св. Иосифа був піднятий на декілька сходинок. Каплиця призначалась для вихованок з бідних родин, які студіювали у Ярошинської польську мову, катехізис, ариф метику, шитво тощо. Подібно були облаштовані після 1905 р. каплиці в притулку для дівчат та в богадільні по вулиці Макаріївській на Лук’янівці. Були каплиці й у фундованому сім’єю Маньковських притулку-інтернаті (а разом і професійному училищі) для хлопчиків на вулиці Сагайдачного, прихистку св. Стефанії на вулиці Трьохсвятительській, училищі для дівчат на вулиці Предславській. Каплиця при Першій польській гімназії на вулиці Рильській знаходилась на другому поверсі і сполучалась з досить просторою залою площею 20×40 м.

У 1916 р. задумана і в наступному році освячена єзуїтська каплиця в ім’я Ігнатія Лойоли на Шулявці (вулиця Г. Тимофієвої). Під потреби каплиці пристосували товарний склад 6×7 м, прикрасивши сигнатуркою, над вратним хрестом і дзвіницею. Ця каплиця (окремо поставлений об’єм, на відміну від загалу київських каплиць) запам’яталась ксьондзу Т. Скальському як костьолок. До міської ради тоді ж винесли прохання про виділення на Шулявці ділянки під проектування притулку і костьолу. Починались навіть проектні роботи, але будівництва з зрозумілих причин у 1917 р. не відбулось.

Громадська каплиця св. Станіслава при «католицькому госпіталі ім. С. Сирочинського» існувала на сучасній вулиці Е. Потьє. Цікаво, що її архітектором і фундатором виступив К. Іваницький. Він створив «простору залу з хором і сакристією, вівтарними картинами Є. Вжеща». Ще одним твором К. Іваницького запроектованим, але не реалізованим, була каплиця у Пущі-Водиці. У 1916-1917 pp. А. Биковський здобув дозвіл на будівництво там, і К. Іваницький розробив проект власне не каплиці, а костьолу — однонавового дерев’яного з невеликою сакристією і дзвіницею на вежі. Цей костьол мав замінити існуючу і функціонуючу у свята дерев’яну каплицю площею 6×6 м без нартекса і сакристії.

До сучасної території Києва відноситься і район Дарниці, який ще на початку століття,входив (як Лівобережжя) до складу Могильовської діоцезії. Ксьондз Т. Скальський згадує в Дарниці католицьку каплицю , посвята та місцезнаходження котрої невідомі.

Напередодні війни був отриманий дозвіл на будівництво і навіть розроблений проект, а у 1913 р. закладений костьол св. Йосипа (Юзефа) на Подолі. Він містився на вулиці Юрківській і фундувався коштом К. Ярошинської. Фундаторка початково лише планувала розбудувати опікувану нею каплицю і пристала на проект одеського архітектора Г. Домбровського. Але зрештою, при вирішенні проведення нового будівництва, автором проекту став діоцезіальний архітектор К. Іваницький. Будівництво було зупинене війною, коли в споруді вже вивели гранітний цоколь. Костьол св. Иосифа — досить дивна еклектична споруда з габаритами 30×18 м. двонавова (головна нава завширшки 11 м). з елементами романського стилю в оздобленні. Проектувалось влаштування нижнього костьолу і досить значної дзвіниці. Асиметрія об’ємів, майже 40-метрова вежа, можливо, мали обгрунтування на рівні архітектурного довкілля.

Отже, 18 зазначених каплиць та початок будівництва кількох костьолів напередодні Першої світової війни вказують на вельми значну активність і згуртованість польської католицької громади у місті. За інших історичних обставин Київ міг би збагатитись низкою об’єктів, які, навіть будучи невидатними архітектурними творами, певним чином (самою своєю численністю) створювали б дещо іншу, багатшу поліконфесійну палітру міста.

Розглянуті історії католицьких споруд XIII — початку XX ст., розпорошених у часі, не з’єднаних єдиною стильовою традицією, все ж, безсумнівно, об’єднуються в єдину історію римо-католицької церкви у Києві. Спільним для костьолів є розрізненість і поодинокість їх буття — буття констант західного світу в міському культурному контексті православного Києва (доби Русі, доби середньовічного литовсько-польського владарювання, доби імперського ампіру та доби неостилістичних ремінісценцій кіпця XIX — початку XX ст. ).

У книжці свідомо розглянуто католицькі побудови лише історичних епох, віддалених у часі, і відтак придатних для об’єктивного відстороненого аналізу. Новобудови, що постають у місті в останні роки, є предметом архітектурної критики. Для осмислення культурно-стильового змісту певних архітектурних форм потрібен деякий часовий проміжок (близько 50 років). Тож костьоли, що з’явились і з’являються у Києві від 90-х pp. XX ст. — костьол кармелітів босих у Святошині (ще за радянського часу пристосований до проведення богослужінь, перебудований як храм у першій половині 90-х pp. XX ст. приватний будинок на вулиці Шепетівській, 6), францисканський костьол на Лівобережжі (бульвар Перова, 1; архітектор В. Ісаров) — будуть проаналізовані згодом.

Отже, у Києві сьогодні функціонують чотири костьоли, два з яких є історичними пам’ятками архітектури XIX ст. Розглянуті ж костьоли XIII — початку XX ст. вказують на наявність в українській архітектурі самобутнього явища католицької архітектури з найпоказовішим у цьому плані періодом бароко, яке заслуговує поглибленої дослідницької уваги.