Є в Києво-Печерській лаврі й такі печери, куди без провідника і благословення священноначалія і не впустять. Називаються вони — Варязькі печери, або печери розбійників.

«Саме сюди прийшов преподобний Антоній Печерський, але жив не в цих печерах, а поруч — в печері преподобного Іларіона, а тут мешкали язичники, — пояснює нам ієромонах Никодим, доручаючи нас новому провіднику. — Печери збереглися в тому первісному вигляді і не обладнані для відвідувачів».

Відкривши напівкруглу чавунну двері, старенький монах-провідник пальчиком показує, скільки людина заходить і наставляє: «Щоб стільки ж і повернулося, з Божою допомогою». На відміну від дальніх печер, крім ліхтаря інока-провідника освітлення взагалі немає, палаючі свічки майже не допомагають. «Голову бережіть!» — Ррадить монах, і на підтвердження цих слів я в акурат вписуюся лобом в холодний піщаник печерного «стелі». Поки чистила лоб, свічка ледь не погасла, а провідник зник у вигинах варязького лабіринту. «Ось чому сюди не всіх пускають», — подумала я, потрапивши ногою в яму, і від страху почала кликати на допомогу. Наш провідник тут як вдома — пересувається швидко, допомагає і постійно жартує: «А тепер уявіть, як варяги злякалися, коли преподобний Антоній тут молитися почав! Зі страху так і втекли, нещасні. Деяких батюшка навіть похрестити встиг, ще «тепленькими» від страху. Але жив преподобний Антоній не тут, а в дальніх печерах. Ці так і назвали варязькими або розбійницькими — на згадку про колишніх господарів. Над нами зараз Співоче поле, недавно автостоянку обладнали — так ці печери мало не засипалися. Є й стародавні написи на стінах, а є – і сучасних варягів під ім’ям «тутбуввася». Та ви моліться, якщо страшно, преподобному Антонію, він завжди допомагає. Хочете камінчик на пам’ять?»

Через метрів 20 я попросилась назад. І з задоволенням повернулася в затишні дальні печери. Червоний «варязький» пісок з моєї голови ще півдня сипався …