Печери Києво-Печерської лаври, викопані близько 1000 років тому першими подвижниками християнства на Русі-Україні, протягом століть були однією з найбільших православних святинь українського народу. Самепечери стали місцем заснування одного з найдавніших монастирів – Печерського, від них і походить його назва.

Лаврські печери – це пам’ятки підземної архітектури, археології, історії і культури нашого народу. Сьогодні – це складна система пов’язаних між собою підземних ходів, що з’єднують між собою печерні приміщення. Лаврські печери рукотворні. Вони викопані у високих дніпровських пагорбах на глибині від 5 до 15 метрів від поверхні в шарі слабозцементованого каолінистого піщаника. Печерних комплексів два – Ближні та Дальні печери, загальна довжина їх складає понад 800 метрів. Назви «Ближні» і «Дальні» печери дістали через їх віддаленость від головного храму монастиря – Успенського собору. Печери розташовані на двох сусідніх пагорбах, між якими пролягає глибокий яр, де знаходяться славнозвісні колодязі прп. Антонія, Феодосія.

Головними писемними джерелами з історії печер XI-XIII ст. були літописи, зокрема «Повість минулих літ» прп. Нестора Літописця. В ній розповідається про прихід до Києва Антонія з Любеча, який прийняв постриг в Есфигменському монастирі на Афоні і, як місіонер, був відправлений в Руські землі.

Прп. Антоній не виявив бажання зупинитися у жодному із заснованих греками у Києві монастирів, які не відзначались суворістю правил. Зрештою, він оселився в печерці Іларіона.

Згодом до прп.Антонія почали приєднуватися поодинокі подвижники, які викопали кожен собі печерку. Коли їх кількість досягла 12 чоловік, вони викопали печеру велику, церкву і келії. Маленькі печерки перших ченцівз часом були з’єднані й перетворилися на складову частину печерного комплексу. Близько 1061 р., коли чернеча громада зросла, перший ігумен прп. Варлаам з братією спорудили над печерою церкву на честь Успіння Богородиці. Так був заснований «ветхий» наземний монастир Печерський, що містився на території сучасних Дальніх або Феодосієвих печер.

Невдовзі прп. Антоній, що віддавав перевагу усамітненню, переселився на інший пагорб, викопав печерку і жив в ній, там він і закінчив свої дні. За життя прп. Антонія біля нього оселилось декілька учнів, які створили ще один підземний комплекс, що пізніше отримав назву Ближніх або Антонієвих печер. За легендою, прп. Антоній перед смертю скликав братію, попрощався з ченцями й усамітнився у своїй келії, після чого земля в ній завалилася. Спроби відкопати його тіло були невдалими, ченцям перепиняли шлях вогонь і вода. Так святі мощі і залишилися лежати недоторканими неподалік того місця, де в давнину було викопано церкву прп. Антонія.

У середині 70-х років XI ст. центр Печерського монастиря переміщується з Дальніх печер на територію сучасної Верхньої лаври, де у 1073 році був закладений Успенський собор. З появою нового монастиря на верхній території печери поступово перетворилися на монастирський цвинтар.

Чин поховання в печерах досить суттєво відрізняється від звичайного християнського обряду і походить зі Студійського статуту.

У 1240 р. Київ був захоплений ордами хана Батия. Печери певний час стали місцем помешкання братії. Крім того, в печерах були поховані вбиті татарами насельники монастиря та мешканці сусідніх сіл.

Вже з ХІІ ст. спочатку в межах Київських земель, а згодом і всієї Київської митрополі, почалось вшанування Печерських подвижників.

Майже ніякі історичні документи про печери періоду кінця XIII – початку XIV ст. не дійшли до нашого часу. 150 років монастир перебував на межі повного зубожіння. І тільки з другої половини XIV ст., коли намісниками в Києві були литовські князі, Печерський монастир почав відроджуватись. Зусиллями Володимира Ольгердовича відновлюється не лише добробут Печерської обителі, а й культ Печерських святих. В цей період переписується і розповсюджується, в тому числі і в Московії, «Патерик Печерський», після чого з усіх куточків Русі до Києва стали прибувати прочани.

Період від початку XVI ст. до 1638 р. дає надто мало відомостей про лаврські печери. Однак, збереглисяспогади мандрівників, що перебували на той час у Києві.

У XVII ст., з відродженням і укріпленням позицій Православної Церкви на Україні, постало питання офіційної канонізації Печерських святих.

Починаючи з 40-х рр. XVII ст. і протягом XVIII ст. монастир постійно проводив роботи з реконструкції печер.

З перших років існування Києво-Печерського заповідника (1926 р.) в ньому працювали люди, віддані своїй справі. Вже на той час у Заповіднику проводилися унікальні дослідження печер.

Науково-дослідні роботи у лаврських печерах були перервані війною 1941-1945 рр. Під час німецької окупації у 1942 р. було відновлено діяльність монастиря на нижній території Києво-Печерського заповідника. Печери відвідувалися віруючими, а у підземних церквах правилися служби. Монастир на нижній території проіснував до 1961 року. Війна вкрай негативно позначилась на збереженні підземних споруд, обидва лабіринти печер знаходилися в аварійному стані. У зв’язку з проведенням ремонтно-реставраційних робіт і небезпекою зсувів грунту печери були закриті для відвідувань. Лише у 1965 р. Ближні печери були відкриті для відвідувань.

Перші серйозні повоєнні дослідження печерних пам’яток в Дальніх печерах були проведені у 1967-1968 роках.

У 1980 р. спеціальною Постановою Президії Верховної Ради України було створено міжвідомчу комісію зі всебічних досліджень печер та ідентификації мощей найбільш відомих історичних осіб.

1985 року почалася робота з пластичної реконструкції. Одержані дані мають велике наукове, культурно-історичне значення.

У 1988 р., під час святкування 1000-річчя хрещення Русі-України, нижня територія Лаври була передана Православній Церкві. Сьогодні Ближні та Дальні печери є частиною Свято-Успенської Києво-Печерської лаври — діючого чоловічого монастиря. Підземні лабіринти Лаври – місце поклоніння прочан. Вони також привертають увагу великої кількісті туристів і гостей Києва, як ніякі інші пам’ятки давнини. Сьогодні Ближні і Дальні печери сприймаються і як святі місця, і як унікальні пам’ятки історії.