Володимирський собор
Останні публікації

Історія храму

Патріарший Свято-Володимирський кафедральний собор Української Православної Церкви Київського патріархату — не тільки один з найвеличніших храмів світу, збудованих у XIX ст., але й пам’ятник видатному християнському сподвижнику, святому рівноапостольному князю Володимиру Великому, який, вивівши з мороку язичества в 989 році свій народ, приніс у Русь-Україну світло Христової Істини, благодаті і вічне спасіння. Впровадивши спочатку в Києві, а потім і в усій своїй країні істинну віру, великий князь прилучив свій народ і свою державу до світової християнської цивілізації, яка вже мала майже тисячолітню історію.

Із Христовою вірою в Русь-Україну прийшла книжність, незнаний до того живопис (іконопис), кам’яне будівництво (було зведено перший кам’яний храм у Києві, знамениту Десятинну церкву), євангельське благочестиве слово, яке стало моральною підвалиною суспільного буття. Кажучи сучасною мовою, великий князь Київський здійснив революцію у духовному житті підвладної йому державі, на той час одній із найбільших у Європі. Боже провидіння, виконавцем якого, охрестившись у Корсуні (Херсонесі Таврійському) став Володимир Святославович, зробило Русь-Україну не тільки християнською, але й більш духовною країною, спрямованою у майбуття.

Не випадково, що вже за правління Володимирового сина Ярослава Мудрого (978 -1О54) та його внуків, Русь-Україна стала врівень із Візантійською імперією. З Києвом, який в Х-ХІ ст. посів геополітичне становище між Заходом і Сходом, рахувалися всі тогочасні правителі. За честь вважали вони й династійне породичання із київським двором, як те зробив візантійський імператор Костянтин Мономах, віддавши свою доньку за Ярославового сина Всеволода. Згідно з непідтвердженою літописною версією і документами, син Всеволода Ярославовича Володимир отримав від свого константинопольського діда не тільки родове прізвище Мономах, але й шапку-корону та барми-символи влади, завдяки яким довго обґрунтовували свої права на престол московські царі, вважаючи себе прямими спадкоємцями Рюриковичів. Рівноапостольний Володимир Святославович заклав початки майбутньої величі Руси-України. Кияни не тільки щиро шанували пам’ять про князя-хрестителя, святі мощі якого знаходилися до грудня 1241 року у Десятинній церкві, але й мріяли спорудити в його пам’ять і славу Божу величний храм. Крізь багато випробувань, лихоліття татарської навали, втрати власної державності, активні спроби деяких політичих та релігійних сил переорієнтувати українців від православної до інших конфесій-народ пильно і беззастережно беріг принесене Володимиром Святим православ’я і пам’ять про князя-хрестителя, канонізованого на початку XIII ст. Проте мрія спорудити Божий храм в його ім’я втілилася тільки в XIX ст., яке позначене двома помітнними датами в історії вітчизняної церкви: у 1815 році виповнилося 800 років від дня кончини князя-хрестителя, а в 1889-900-річчя хрещення Руси-України. Відзначення цих знаменних дат активізувало вирішення питання про будівництво в Києві храму, де б знайшли своє відображення історія православ’я в Руси-Україні, діяння рівноапостольного подвижника і благовісника Володимира.

Цивільна влада відкрила в 1834 році у Києві Університету святого Володимира, спорудила в 1853 році на схилах Дніпра, неподалік Золотоверхого Михайлівського собору, пам’ятник князю-хрестителю (скульптори В. Демут-Малиновський та П. Клодт, архітектор К. Тон). Проте кожна істинно віруюча людина, вітаючи кроки влади по увічненню пам’яті князя Володимира, відчувала, що скульптурне зображення рівноапостольного князя Володимира не вичерпує питання про істинний йому пам’ятник, яким, згідно з церковними канонами, міг бути тільки храм. Не лише діячі Церкви, але й найширший загал висловлювали думку про те, що в Києві, де Володимир звершив вікопомний акт хрешення, в ім’я великого князя має бути зведений величний храм.

Думки та настрої щодо цього питання як духовенства, так і світської громадскості, висловив у своєму листі до царя Миколи І митрополит Київський Філарет (Амфітеатров), якого підтримали в Петербурзі. Щоб надати будівництву особливої значимості, було вирішено, що храм буде споруджений виключно на благодійні пожертви, що символізувало б з проекції віків всенародну подячнісь православних християн імперії за святі діяння святого рівноапостольного князя київського Володимира.

Так розпочиналася історія Свято-Володимирського кафедрального собору. На жаль, була вона досить довгою, сповнена багатьма драматичними сторінками.
Отож деякі її епізоди.

12 липня 1853 року імператор Микола І затвердив доповідь святійшого Синоду про спорудження у Києві соборного храму в ім\’я Святого рівноапостольного князя Володимира, а вже у серпні було створено Комітет, який мав опікатися збором коштів та будівництвом собору. До комітету ввійшли переважно духовні особи. Проектування храму-пам\’ятника було доручене відомому архітектору Івану Васильовичу Штрому (1823-1887), автору кількох значних цивільних будов у Києві, зокрема Володимирського кадетського корпусу (1857) та другого Міського (оперного) театру (1854). У 1859 році він представив креслення майбутнього собору на розгляд будівельного Комітету.

І.В.Штром спроектував Свято-Володимирський собор у древньовізантійському стилі, поклавши в його основу традиційний для церковного будівництва хрест. Грандіозний за розмірами і висотою собор мали увінчати тринадцять золотоверхих куполів, стільки, як і на святій Софії.

Будівельний комітет, розглянувши і схваливши проект, відправив креслення до Петербурга, де його затвердив особисто Микола І.

Попри августійшу увагу до спорудження храму в Києві перший камінь у його підмурок заклали тільки через дев\’ять років, хоч ідея про його спорудження знайшла підтримку найширших мас, про що свідчив потік пожертвувань. Багаті і бідні, аристократи і поміщики, чиновники і військові, купці і кріпаки-селяни вносили кошти на будівництво майбутнього храму. Тільки в перший рік було зібрано понад сто тисяч рублів сріблом. Києво-Печерська Лавра передала на спорудження собору із своїх заводів мільйон штук цегли…

Проте зі смертю митрополита Філарета (1857) справа зі збором коштів відчутно загальмувалася. Власне, головною причиною цього була не стільки смерть київського ієрарха, скільки поразка Росії у Кримській війні, яка підточила не тільки економічний, але й моральний стан країни. Майже припинився потік пожертв на храм, суспільство охололо до грандіозної ідеї.

Новий митрополит Ісидор, хоч і не так активно як його попередник, але пильнував справу будівництва майбутнього храму. Він домігся того, що київський генерал-губернатор князя Іларіон Васильчиков виділив поряд із Університетом святого Володимира ділянку землі для спорудження храму, хоча раніше ділянка під собор була виділена в «межах Ярославового граду» — неподалік незадовго до того розкопаних археологом Лохвицьким руїн Золотих Воріт. Проте в 1857 році до Києва прибув імператор Олександр II, який дуже зацікавився долею проекту, схваленого його батьком. Ознайомившись із справою будівництва собору, він повелів звести його на пустирі між Бібіківським бульваром (сучасний бульвар Тараса Шевченка) та Фундуклеївською (вулиця Богдана Хмельницького).

У березні 1860 року нарешті був спланований майданчик під будівництво соборного храму. Враховуючи дефіцит коштів будівельний Комітет доручив єпархіальному архітектору Павлу Івановичу Спарро (1814-дата смерті не з\’ясована) переробити проект В. І. Штрома з метою зменшення розмірів споруди і кошторису на його будівництво. Спарро, щоб повністю не переробляти проект, вирішив зняти бокові нефи, тобто змінити хрестовидну основу, і надати собору вигляду так званого «корабля». Замість тринадцяти куполів він залишив сім. Минуло ще два роки в пошуках коштів на спорудження собору та будівельного підрядчика, котрий мав звести храм..

Безпосередній нагляд за будівництвом Комітет доручив Олександру Вікентійовичу Беретті (1816-1895), який вніс значні зміни у проект Штрома-Спарро.

15 липня 1862 року, у день святкування пам\’яті рівноапостольного князя Володимира, у присутності генерал-губернатора Південно-Західного краю князя Іларіона Васильчикова, місцевої аристократії та духовенства митрополит Київський і Галицький Арсеній в урочистій обстановці заклав перший камінь майбутнього храму і заявив, що через чотири роки тут постане в усій величі і красі кафедральний собор-пам\’ятник Хрестителю.

Будівництво велося досить активно. Уже в 1866 році собор був вимурований аж до куполів. І раптом трапилося непередбачене. Стіни, а вслід за ними арки й перекриття, дали глибокі тріщини. Стало зрозуміло, що вони не витримають ваги куполів. Роботи припинили, було створено спеціальний технічний комітет з провідних київських архітекторів, із Петербурга викликали І. Штрома. Допущені під час переробок проекту помилки в математичних розрахунках призвели до катастрофічної ситуації. Технічний комітет дошукувався архітектурних рішень, щоб виправити становище. Але минав місяць за місяцем, рік за роком, а будівництво не відновлювалося.

У 1875 році до Києва знову приїхав імператор Олександр II. Здійснюючи інспекційний огляд міста, він, зрозуміло, поцікавився й будівництвом соборного храму. Але його чекало безрадісне видовище: обезлюднений будівельний майданчик, геть прогнилі риштування. Імператор вибухнув гнівом, наказав за будь-яку ціну продовжити будівництво. З Петербурга негайно викликали одного з найвідоміших архітекторів Рудольфа Богдановича Бернгарда, який здійснив точні математичні розрахунки навантажень на стіни і перекриття, а відтак зумів знайти й технічне рішення для ліквідації тріщин. Зовнішні «несучі» стіни було запропоновано зміцнити прибудовою бічних нефів та контрфарсів

У червні 1876 року врешті відновили будівельні роботи, їх очолив відомий київський архітектор, якому належало авторство вишуканої будови Купецького зібрання (тепер Національна філармонія) та Театру Бергоньє (Театр російської драми імені Лесі Українки) Володимир Миколайович Ніколаєв (1847-1911), який чудово впорався з поставленим завданням, розробивши проекти бічних нефів, котрі надали собору вигляду давньовізантійської базиліки. Всередині храм був розділений на три нефи: середній та два бокових, а ті у свою чергу розділені хорами на дві нерівні частини. Округлість будові надавали абсиди, що відповідали ширині внутрішніх нефів.

У соборі планувалося влаштувати п\’ять притворів (три внизу та два на хорах). Проте, згідно з давньовізантійськими традиціями, було вирішено, що Свято-Володимирський собор матиме один престол у середньому нефі, у правому ж розміститься жертовник, а в лівому — ризниця. Ще два олтарі — Ольгинський та Борисоглібський мали знаходитися на хорах.

У 1882 році двадцятилітня епопея будівництва Свято-Володимирського собору врешті завершилася. Постало питання про внутрішнє оформлення собору, його розписи та інтер\’єри. Член Київського церковно-археологічного товариства та професор Київської духовної академії I.I. Малишевський висловив думку, щоб внутрішній вигляд собору стилістично і канонічне відповідав храмам того часу, в який жив святий рівноапостольний князь Київський Володимир, тобто був оформлений у давньовізантійському стилі.

Ця думка знайшла підтримку не тільки церковних кіл, але й широкої громадськості. Адже кияни були виховані на чудових зразках давньоукраїнського мистецтва, які дійшли із сивої давнини у Софії, Золотоверхому Михайлівському соборі, Свято-Кирилівській церкві, Свято-Успенській церкві Києво-Печерської лаври, церквах Видубицького монастиря…

Створити проект оформлення та оздоблення собору взявся один із найкращих знавців давньовізантійського та давньоукраїнського мистецтва, археолог, перший у Росії професор мистецтвознавства Адріан Вікторович Прахов (1846-1916), який, до речі, у сімдесятих-вісімдесятих роках разом із професором Солнцевим брав участь у реставрації Софійського собору, а потім самостійно, залучивши Михайла Врубеля, здійснив реставрацію Кирилівської церкви, відкривши безцінні фрески Х-ХII ст. Не тільки відкрив, але й зумів переконати київську владу зберегти їх для нащадків.

Через рік Адріан Прахов представив будівельному Комітету та Церковно-археологічного товариству детальний проект художнього оформлення Свято-Володимирського собору, вказавши місце розміщення кожного живописного сюжету, його розміри, а також подавши малюнки мармурових іконостасів, ківорія та Нагірного місця. Проте будівельний Комітет цей проект відхилив. Найімовірніше якусь роль тут відіграли особисті амбіції церковних ієрархів, у яких викликала велике незадоволення настійливість Прахова щодо збереження в діючих церквах та храмах прадавніх фресок, що, на думку декого, руйнувало «благолєпіє». Ухвалили, що проект художнього оформлення має розробити архітектор Ніколаєв, який блискуче справився з будівництвом собору та, зрозуміло, претендував і надалі опікуватися його долею, зокрема й оформленням, хоч і не був фахівцем-мистецтвознавцем чи знавцем візантійсько-руської старовини.

А тим часом Адріан Прахов представив свій проект оформлення Свято-Володимирського собору на розгляд Петербурзького археологічного товариства, яке не тільки його схвалило, але й , заручившись підтримкою колишнього обер-прокурора Синоду та міністра внутрішніх справ Ф. Толстого, призначило професора мистецтвознавства керівником художнього оформлення собору. Для розписів Свято-Володимирського собору Адріан Прахов запросив за рекомендацією Петра Чистякова, одного з найвидатніших викладачів Петербурзької академії мистецтв, Віктора Васнецова, а згодом і Михайла Нестерова, Павла Свєдомського, Вільгельма Котарбінського та деяких інших художників. Різні за талантом, естетичними принципами і стилями живописці розписали собор так, що здається, ніби все створено одним митцем, хоч фізично це неможливо, адже розписи займають площу в кілька тисяч квадратних метрів. І велика, може головна заслуга в цьому Адріана Прахова, який, за свідченням Михайла Нестерова, бачив живопис собору як «синтез всіх археологічних пошуків у галузі релігійного мистецтва». Велику роль у створені цільного образно-стилістичного оформлення собору відіграв і Віктор Васнецов, стиль розписів якого позначався на колористичному тоні й і емоційно-філософському настрої інших художників, які, не підпадаючи під його вплив, прагнули йти визначеним річищем творення образного стилю Свято-Володимирського собору, трансформуючи насамперед давньовізантійські та давньоукраїнські зразки.

Першим із художників переступив поріг Свято-Володимирського собору Віктор Михайлович Васнецов (1848-1926), котрий прибув до Києва 1885 році вже досить відомим художником. Його чудові роботи «Іван Царевич та сірий вовк», «Витязь на роздоріжжі», «Оленка», «Після побоїща Ігоря Святославовича з половцями», «Три царівни підземного царства» (до речі, ця картина написана на замовлення українського колекціонера Ф.Терещенка)- підкоряли своєю романтичною піднесеністю, красою кольорів і ліній, проникливістю в минуле…

Віктор Васнецов не відразу пристав до пропозиції Адріана Прахова, вважаючи, що після Рафаеля та Мурільо створити щось нове в церковному живописі практично неможливо. Проте якась внутрішня сила змусила художника змінити свої погляди, і після довгих вагань він приїхав до золотоверхого Києва, який вразив його не тільки своєю патріархальністю, але й безцінними прадавніми мистецькими скарбами. Для Васнецова Київ був своєрідним живим музеєм, який дихав старовиною.

Перші місяці він днями пропадав у Софії Київській та Михайлівському золотоверхому соборі, надихаючись безцінними і неповторними мозаїками та фресками ХІ-ХІI ст., подовгу просиджував під крислатими яблунями в саду Видубицького монастиря, детально вивчав розписи церков Києво-Печерської лаври, зачаровуючись українською бароккальною культурою. Перш ніж безпосередньо приступити до роботи у Володимирському соборі, поїхав до Італії, щоб познайомитися з релігійним живописом найвизначніших художників епохи Відродження — Мікеланджело, Рафаеля, Веронезе, Тїнторетто, Таціана, знаменитими візантійськими мозаїками Равени, стиль яких особливо помітний в олтарній частині Свято-Володимирського собору.

Майже кожний день, за винятком лише великих православних свят, приходив Віктор Васнецов рівно о десятій до Свято-Володимирського собору і, доки дозволяло природне світло, не покидав риштувань, тримаючи в руках важку палітру.

Що надихало його на таку важку щоденну працю? Не тільки професійний обов\’язок художника, прагнення якнайкраще розписати чудовий за своїм архітектурним рішенням собор, але й істинна віра, релігійність. Роботу у Свято-Володимирському соборі Віктор Васнецов вважав своїм життєвим послухом. Згодом, уже на схилі років, художник не раз повторював, що найбільшого щастя він зазнав саме під час розписів величного київського храму, де йому, як митцеві, вдалося повністю себе реалізувати. Не раз, особливо в листах до художника Д. Полєнова, він наголошував, що справжнє покликання художника — труд для Церкви! Розписуючи найбільший середній неф та чільні площі хорів, Віктор Васнецов створив тут п\’ятнадцять великих картин і тридцять портретних зображень, розміщених на масивних колонах, які відокремлюють центральний неф від бокових.

Художнику, щиро закоханому в романтичну старовину, сховану в сивій давнині легендарну історію придніпровських слов\’ян, не важко було проникнутися реаліями володимирівських часів, зрозуміти світоглядні й духовні зміни тих, хто пройнявся християнською вірою, прокладав шлях народу до світлих духовних ідеалів. Саме тому такими проникливими постали на стінах Свято-Володимирського собору руські подвижники православ\’я, які присвятили своє життя служінню Богу, своїми подвигами в ім\’я Бога та Церкви надихали на істинну віру інших. Тут — святі рівноапостольні Ольга і Володимир, Нестор-літописець і український іконописець Аліпій, печерський затворник, а потім — єпископ Новгородський, святий Микита, святі апостоли Андрій Первозванний і Павло, перші українські святі Борис і Гліб, Михайло Чернігівський. Ці та інші портрети, написані на колонах собору, відтворюють історію християнства в Руси-Україні. За кожним із цих портретів не тільки подвижницьке життя, але й яскрава сторінка історії української духовності.

Віктор Васнецов відтворив у соборі найзначиміші сюжети біблійної історії та найголовніші події з життєпису святого рівноапостольного київського князя Володимира.Центральною роботою художника, довкола якої склалася композиційна система художнього оформлення собору, стало монументальне зображеній на запристольній стіні абсиди Богоматері з Немовлям.

Небесна Цариця і земна Мати йде до нас із безмежної, незбагненної простому смертному небесної далини, щоб віддати грішному світові Свого Єдинородного Сина. У її безмежно-глибоких, сповнених скорботи і водночас покірності долі очах, не тільки туга, бо відчуває Вона тремтливим материнським серцем невідворотність Божого Провидіння щодо Сина Свого, але і віру й радість, бо спокутає муками Своїми Син Божий гріхи всього людства, через муки на Голгофі принесе їм спасіння і вічне життя…

Погляд васнецовської Богоматері звернутий не стільки до кожного, як у кожного нас, як і широко розплющені очі Божественного Немовляти, Яке хоче обійняти весь світ, ввібрати в Себе його біль і гріховність. В очах Спасителя Боже Провидіння. У цю мить Він бачить не тільки муки майбутньої Голгофи, але й подальшу долю всього людства. Довкола Богоматері небесно-красиві серафими, яким важко змиритися з невідворотністю того, що Бог віддасть на тяжкі муки Сина Свого…

Не багато є у світі зображень Богоматері, подібних до Васнецовського за емоційністю і красою, хіба що знаменита «Сікстинська мадонна» Рафаеля. Вражає композиційна гармонія і послідовність розписів Свято-Володимирського собору. Зі стін, барабану головного купола, арок, перекриттів, постає в незабутніх образах і сюжетах Божественна історія творення світу, земний шлях і діяння нашого Спасителя, утвердження християнства, прихід істинної віри в Русь-Україну. І, либонь, немає жодного біблейського чи євангелістичного сюжету, який би не знайшов свого відображення в розписах Свято-Володимирського собору. На плафоні головного купола Віктор Васнецов створив монументальне і величне зображення Ісуса Христа, Який благословляє правицею світ, а в лівій тримає розкрите Євангеліє, закликаючи нас пізнати Боже Слово, як дороговказ у житті…

Фриз барабану головного куполу під цим зображенням художник присвятив трьохчастинній композиції «Радість праведних до Господа» («Біля воріт раю»). Цей сюжет підкоряє експресивністю і динамікою; вражає кожна фігура, кожна окрема група. Мученики і праведники, сповнені Божественного натхнення, линуть до залитого світлом місця, де в усій величі, широко розпростерши крила, стоять архистратиги Михаїл, Гавриїї та Рафаїл, щоб зустріти біля райського порогу достойних Божественної Благодаті.

Серед цих праведників наші праотці Адам і Єва, перший на землі убієнний страдник Авель, розбійник, котрий, приймаючи смерть на Голгофі разом із Христом, увірував у Спасителя, християнські мучениці Катерина і Варвара, Софія зі своїми дочками Вірою, Надією і Любов\’ю, святий рівноапостольний Володимир і дружина його Анна, і перші українські святі, мученики Борис та Гліб… Над цією життєрадісною, піднесеною картиною намалював Віктор Васнецов на парусах-пілонах головного куполу чотирьох євангелістів, що зберегли слово Боже, донесли його у віки-віків. Кожному художник надав неповторних індивідуальних рис.Ще два плафони Віктор Васнецов присвятив темі під загальною назвою «Бог Отець у скорботі і розіп\’ятий Син».

На нижньому зображено розп\’ятого на хресті Ісуса, земний шлях якого завершився муками на Голгофі. На обличчі Спасителя — умиротворення і спокій, бо звершив Він те, що випало Йому з волі Отця. Внизу, невидимий нашому зору світ, спасенний Його муками. Два ангели, обережно підхопивши хрест із розп\’ятим Ісусом, возносяться на небо, де на Сина чекає в оточенні архангелів і серафимів Вседержитель, розпростерши руки, щоб прийняти Дух Сина.

Вражає своєю експресією і неповторністю трактування Євангелія розпис Віктора Васнецова «Таїнство Євхаристії». Христос як цар земний тримає у правій руці хліб, а в лівій — чашу нового завіту», пити з якої поспішають його учні, святі апостоли, сповнені розуміння, що зараз відбувається неземного значення таїнство. Композиція завершується зображенням на південному і північному пілонах архистратига Михаїла та архангела Гавриїла, які тримають у руках корогви з написами «Свят, свят, свят»…

Варто окремо зупинитися ще на одному васнецовському розписі у Свято-Володимирському соборі. Цей сюжет привертає увагу кожного, хто переступив поріг храму. Віктор Васнецов, як уже згадувалося, написав у соборі багато портретних зображень. Проте особливо вирізняється «Собор святителів вселенської Церкви», де на фоні храму Святої Софії у Фессалоніках постає шість перших християнських ієрархів: аскетичний, сповнений внутрішньої заглибленості святий Василій Великий, мудрий книжник Григорій Богослов, палкий проповідник Христової істини Іоанн Златоуст, мученик Климент Римський, який, до речі, прийняв свою кончину в Херсонесі Таврійському і якого було дуже шановано в Русі-Україні у Володимирові часи, мужній проповідник Божого Слова між язичниками святий Миколай Мирлікійський, олександрійський патріарх Афанасій…

На протилежній від вівтаря стіні, над вхідними дверима, — багатофігурна композиція «Страшний суд». У центрі її, на фоні вогненних язиків пекельного вогню, — Архангел у чорних одежах. У піднятих догори руках він тримає ваги і запечатаний сувій. З небесних сфер на землю, де вже припинився рух часу, спішать із трубним зовом два ангели, які сповіщають про праведний Божий Суд. Піднімаються із гробів праведники, жахаючись невідворотності кари заціпеніли грішники. На хмарі возсідає Син Божий, царству Якого у віки віків не буде кінця. В одній руці він тримає хрест, у другій — розкрите Євангеліє. Біля ніг Ісуса Христа символи Божественного Слова: орел, ангел, крилаті лев та агнець.

По обидві Його руки сидять апостоли, а перед ними, припавши на коліно, Іоанн Хреститель… За Спасителем стоїть у скорботі Заступниця і Покрова роду людського. Торкнувшись правицею плеча Сина Свого, поглядом благає Його бути милостивим у грізному, але справедливому гніві. Якщо дивитися на Богоматір з Божественним Немовлям на запристольній стіні і в «Страшному суді», то стає зрозумілим сутність задуму Віктора Васнецова. Богоматір зустрічає нас Божественним одкровенням, а проводжає, вселяючи в душі наші надію на заступництво перед грізним Головним Судією…

На хорах Віктор Васнецов створив композиції «Прародителі наші в раю. Адам і Єва» та «Спокушення Єви». На першій юні і чарівні Адам і Єва, обпершись об крислате дерево, великими чистими очима, сповненими подячності Творцеві, вдивляються вдалину, наче бажають побачиш своє майбуття. Друга картина «Спокушення Єви» має інший настрій. Здається вітер пронісся раєм, небо вкрилося хмарами і щось чуже і незбагненне порушило чистоту і гармонію, посіяло страх у душі Єви. Вона сахнулася ще невидимої небезпеки, а тим часом її рука тягнеться до яблука спокуси. Ще мить і людство переступить поріг свого першого гріха.

У своїх роботах Віктор Васнецов тонко інтерпретував стилістичні особливості давньовізантійського іконопису (зокрема в деталях одягу, виразах очей, композиційному розміщенню фігур), поєднавши сакральну ірреальність з виразною, романтизованою правдою життя.
Кожна робота художника у Свято-Володимирському соборі позначена не тільки досконалою професійною майстерністю, дивним поєднанням простоти форм з гармонійною красою кольорів, вмінням розкрити той чи інший сюжет, справжньою релігійною проникливістю, духовним осмисленням біблійних та історичних сюжетів. Його серце було розкрите для істинної віри, яка надихнула на творення картин, які ось уже ціле століття хвилюють і надихають на молитву.

Помічниками Віктора Васнецова були українські художники Микола Пимоненко, Сергій Костенко, який дуже рано помер, Володимир Менк, Віктор Замирайло, згодом визначний сценограф.

Із великим захопленням про розписи Віктора Васнецова Свято-Володимирського собору відгукнулися видатні діячі науки та культури Володимир Стасов, Богдан Ханенко, Василь Тарнавський, Олена Пчілка-Косач, Володимир Антонович, Сергій Яремич, Микола Мурашко, Ілля Рєпін, Павло Третьяков, Дмитро Мамін-Сибіряк, Олександр Купрін; тим часом Лев Толстой не сприйняв їх зовсім.

Другим талановитим художником, який розписув Свято-Володимирський собор, був Михайло Нестеров (1862-1942), на той час ще дуже молодий і малознаний у мистецькому світі живописець. Однак, побачивши його полотно «Видіння св. Варфоломія» Адріан Прахов зрозумів, що він може працювати в одному стилістично-естетичному річищі з Віктором Васнецовим. Разом вони, власне, і визначили художню образність унікального храму, рівнозначного якому по художньому втіленню не було в усій тогочасній Російській імперії.
Пензлю Михайла Нестерова належать дві великі картини на хорах — «Різдво Христове» та «Воскресіння Христове», «Богоявлення» — у хрестильні, а також шістнадцять фігур на чотирьох іконостасах нижніх та верхніх олтарів.

«Різдво Христове» вражає ліричністю, духовною чистотою. Із рафаелівською витонченістю Михайло Нестеров пише образ Богоматері. Вона схилила чарівну, майже дитячу голівку над яслами, де у відблиску Божественного осяяння лежить Немовля. Подивовано, не вірячи своєму щастю, розглядають Новонародженого чотири пастухи, які прийшли поклонитися своєму Цареві. Старий Йосип подячно молиться Вседержителю за велику благодать, що дожив до цього вікопомного часу. Ангели спустилися з небес привітати народження Спасителя роду людського…

Усе в цій картині пройняте радістю, піднесенням. Вдивляючись у неї, наче й сам стаєш співучасником найвеличнішої події людської історії. Михайло Нестеров не прагнув до монументальних і розгорнутих сюжетів. Як правило, на його картинах обмежена кількість постатей, а пейзажі та архітектурні елементи позначені позачасовістю і містичністю, несуть у собі елементи сакральності. Він спрямовує увагу глядача насамперед на внутрішній світ персонажів своїх релігійних полотен, їхні переживання, стан душі. Показова в цьому плані ікона «Богоявлення». Згадаймо полотно Олександра Іванова «З\’явлення Христа народу» з безліччю постатей, живописними групами здивованих і схвильованих хрещенням Ісуса людей. Михайло Нестеров розкриває цей євангельський сюжет, зосередившись на внутрішньому стані смиренного Ісуса Христа та Іоанна, який, благоговійно схиливши голову, здійснює таїнство хрещення. Виключно на постаті Спасителя зосереджує увагу живописець і в картині «Воскресіння Христа». Поправши смертю смерть, змучений на Голгофі Ісус, йдучи по устеленій квітами дорозі, благословляє кожного з нас на вічне життя високо піднятим у правиці хрестом.

Живописна манера Михайла Нестерова позначалася ліризмом, прагненням передати особливу духовну красу і піднесеність і водночас смиренність, аж до зреченості, релігійну заглибленість. Саме цим характеризуються численні його потрети руських святих, князів, подвижників Церкви. Серед них особливо вирізняються ікони святого імператора Костянтина та цариці Олени, слов\’янських просвітителів Кирила та Мефодія, святої великомучениці Варвари, мощі якої зберігаються у Свято-Володимирському соборі, святого Миколая, чудотворця Мирлікійського. Гранично індивідуальних рис надає Михайло Нестеров першим українським святим і князям-мученикам Борису і Глібу, святій княгині Ользі, першому київському митрополиту Михаїлу…

Велика кількість картин та портретних зображень у Свято-Володимирському кафедральному соборі належать Вільгельму Котарбінському (1849-1921) і Павлу Свєдомському (1849-19О4). Зараз це малознані широкому загалу художники, але у вісімдесятих роках XIX століття імена Свєдомського і Котарбінського були досить відомими в Європі, їхні твори купували навіть такі вимогливі колекціонери, як Павло Третьяков. Визнання і популярність художникам принесли насамперед монументальні полотна на теми античної та римської історій, які вони виставляли в найзначніших мистецьких та духовних центрах Європи — Римі, Дюссельдорфі, Празі, Варшаві, Санкт-Петербурзі…

Адріан Прахов, запрошуючи цих модних художників для розписів Свято-Володимирського кафедрального собору, цінував у їхній творчості насамперед бездоганну майстерність живописців. Обидва були блискучими колористами, знавцями давнього римського побуту, що дуже багато значило під час роботи над євангельськими темами з життя Ісуса Христа, добре володіли композиційними прийомами. Треба зазначити, що, незважаючи на деяку театральність і вичурність, їхні картини вписалися в загальний контекст розписів собору. У значній мірі це заслуга Адріана Прахова, який зумів делікатно і ненав\’язливо захопити цих далеких від православного релігійного живопису митців загальною ідеєю про створення храму-пам\’ятника, не тільки бездоганного з канонічного боку, але й вірного історичній епосі, в якій жив святий рівноапостольний київський князь Володимир.

Свєдомський і Котарбінський разом створили такі монументальні розписи, як «Тайна вечеря», «Вхід до Єрусалиму», «Суд Пілата», «Розп\’яття». Пензлю Павла Свєдомського належать розписи в південному нефі «Воскресіння Лазаря» та «Моління про чашу» у північному нефі. У створенні цих монументальних робіт йому допомагав брат Олександр Свєдомський, також талановитий митець, який жив здебільшого в Римі. «Моління про чашу» — один з найдраматичніших євангельських сюжетів. Ісус, знаючи свою долю, молиться Богу-Отцю, щоб обминула його «чаша ця».

Художники відображають трагічну постать Спасителя серед нічного Гефсиманського саду. Особливої трагічності моменту надають не тільки сама постать Ісуса, який стоїть на колінах і весь сповнений болю й скорботи, але й дика, природа, що наче пройнялася скорботним моментом; коріння одинокої викривленої оливи, голі стовбури мертвих дерев, якісь колючки, що ледь-ледь тримаються в кам\’янистому грунті…Окрім цих робіт П. Свєдомський здійснив такі монументальні розписи як «Святий дух над водами», три медальйони «Творення світу» (понеділок, вівторок, середа) «Вознесіння» та «Хор ангелів».

Вільгельм Котарбінський створив монументальні полотна «Преображення Господнє», «Воскресіння Господнє», три медальйони-плафони «Створення світу» (четвер, п\’ятниця, субота), а також значну кількість портретів святих, зокрема руських князів.

Загалом цим художникам у Володимирському соборі належить вісімнадцять картин і вісімдесят чотири зображення святих, праведників та великомучеників.

Піднесеності і святковості надають собору й декоративні розписи, якими щедро прикрашені стіни, колони, арки. Гармонійно вписуються в архітектурні об\’єми вирізьблені за малюнками Адріана Прахова із світло сірого каррарського мармуру іконостаси, насамперед головний у центральному нефі та на хорах, а також мармурові інверсії по низу колон, решітки на хорах, інкрустована орнаментом із рожевого і чорного мармурів, вироби із бронзи, зокрема виготовлені в давньовізантійському та давньоруському стилях кіоти, аналої, підсвічники, іконостасні лампади, панікадила. Царські врата в іконостасах і огорожі солеї оздоблені емалями. Більшість виробів із мармуру та бронзи були виготовлені за ескізами і розробками Адріана Прахова.

Неповторні за своєю вишуканістю орнаменти у переважній більшості, за винятком хіба що декоративних розписів Свєдомського, відповідають стилю візантійських зразків IX-XI ст. і вражають не тільки своєю кольоровою гамою, але й ритмікою малюнків, вигадливим поєднанням фантастичних елементів; більшість картин і портретів, а також окремі площини стін, обрамлені своєрідними живописними рамками з колосків, пальмових гілок, квітів, вичурних пальметок, виноградних грон, геометричних фігур, сакральних знаків. У центральному нефі практично всі орнаменти написані за ескізами Віктора Васнецова, стелі північного і південного нефів декорував орнаментами Павло Свєдомський, а південні та північні хори — Андрій Мамонтов. Але найцікавіші й найдинамічніші орнаменти в соборі належать видатному художнику Михайлу Врубелю, який, тісно пов\’язавши у вісімдесятих роках своє життя з Києвом, мріяв написати для Свято-Володимирського собору ряд картин, навіть створив ескіз картин «Богоматір» та «Розп\’яття».

Проте його нова і досить далека від візантійських, як і взагалі релігійних канонів манера живопису і трактування євангельських текстів змусила будівельний Комітет відхилити ескізи Михайла Врубеля. У Свято-Володимирському соборі йому вдалося реалізувати свій талант лише в орнаментуванні стін північного та південного нефів. Декор Михайла Врубеля виділяється не тільки динамічною ритмікою і пластикою ліній та кольорової гами, але й містичністю, екзальтованістю. Неподалік вівтаря він створив у блакитно-золотих барвах орнамент у вигляді переплетених крил херувимів, арку розписав гірляндами зі свіжих конвалій, золотих соснових шишок, вплетених у вінок із майже прозорих фантастичних квітів. Біля картини «Воскресіння Лазаря» Павла Свєдомського декорував простір зображенням води і зрізаних лілій. Значну кількість орнаментів за ескізами художників виконали учні Київської малювальної школи та іконописної майстерні Миколи Мурашка. Здійснили вони і позолоту розписів та всього декору собору.
Заслуга Адріана Прахова і художників, які розмальовували вільні від іконопису площини собору декоративними елементами в тому, що жодний орнамент не творився з метою заповнити простір. Вони несуть у собі елементи не тільки символічності, але й сакральний зміст. Скажімо, врубелівські хвилясті переплетіння пишного золотого колосся — символ достатку — нагадує про біблійну землю ханаанську. Більшість орнаментів із барвистих фантастичних квітів тісно пов\’язані з біблійними сюжетами, життіями святих, мучеників за віру, праведників, подвижників, символами віри тощо.

Навесні 1896 року розпис і оздоблення собору практично були завершені, за винятком Ольгинського та Борисоглібського преділів на хорах. Освячення мало відбутися 15 липня — в день пам\’яті святого рівноапостольного князя Володимира. Але урочистості перенесли на пізніший час: чекали приїзду до Києва імператора Миколи II.

20 серпня 1896 року у присутності царської сім\’ї, сановників, найвищого духовенства та кліру митрополит Іоаникій освятив Свято-Володимирський собор, який відразу став дуже популярним серед киян, особливо молоді. Сюди приходили студенти Університету святого Володимира і Володимирського кадетського корпусу, першої та другої київської гімназій. Відвідувачам подобався собор не тільки своєю грандіозністю й художньою неповторністю, але й урочистістю, піднесеністю служб, чому сприяє ще й унікальна акустика собору, в якій кожне слово наче возвишається, лине в небо…Тут співав один з кращих у Києві церковних хорів під керівництвом видатного українського регента Якова Калішевського (1856-1923).

Пам\’ятною подією в історії собору стали урочисті відправи 30 травня і 1 червня 1913 року за участю патріарха Антіохійського Григорія IV. У травні 1914 року при соборі було засноване Свято-Володимирське братство, яке опікалося солдатами і пораненими на фронтах першої світової війни. 19 березня 1917 року в соборі відбулося урочисте богослужіння пам\’яті Т.Г. Шевченка, після якої багатотисячна маніфестація рушила до пам\’ятника Богдану Хмельницькому, де відбувся один з перших в Україні національних мітингів з вимогою надати Україні незалежність.

З приходом до влади більшовицьких комісарів розпочався неприхований терор проти всіх проявів релігійного життя. Особливо жорстоко переслідувалися священики та ієрархи церкви. Влада не тільки перешкоджала проведеню служб в церквах, але й брутально конфісковувала сакральні речі, особливо із коштовних металів, влаштовувала провокаційні виходки під час служб. У Володимирському соборі було забрано велику кількість безцінних як в художньому значенні так і щодо свого ритуального призначення речей, зняли всі дзвони, заборонили його опалювати, що привело до руйнації розписів. А в 1929 році собор взагалі був закритий. ВУЦВИК ухвалив рішення перетворити цей храм у Музей антирелігійної пропаганди. Якийсь час тут знаходилися архівні фонди місцевих органів влади, потім книгосховище педагогічного інституту…

Після переведення в 1934 році столиці України з Харкова до Києва, влада вирішила перетворити «Київ церковний у Київ індустріальний». Свято-Володимирський собор, перлина як художнього так і центру духовного життя Києва, поставили першим у постишевському списку на знищення. Адже саме на місці Свято-Володимирського собору мала починатися магістраль революційних маніфестацій. Для того, щоб її прокласти, більшовицький уряд намітив знести також Софію Київську та Золотоверхий Михайлівський собор, перенести в інше місце пам\’ятник Богданові Хмельницькому. Бог відвернув грішні руки войовничих атеїстів від Софії і Володимирського собору, які не розділили страшну долю 21 київського храму, серед яких був і Золотоверхий Михайлівський собор XI ст.

У 1944 році Свято-Володимирський собор став кафедральним храмом митрополита Київського і Галицького, екзарха України. Проте служби проводилися тут тільки з дозволу влади. І тільки в шістдесятих роках XX ст., коли київсько-галицьку митрополію очолив митрополит Філарет (Денисенко) значно пожвавилося духовне життя в Свято-Володимирському соборі. Окрім церковних служб тут проводилися таїнства хрещення і вінчання, урочисті служби, присвячені православним святам, спільні з іншими ієрархами молитви. Тут відбувалися головні урочистості, тисячоліття хрещення Руси-України (1988) у Києві.

Після проголошення незалежності України в церковному житті відбулися великі зміни. Постала Київська патріархія Української Православної Церкви. У 1995 році у Свято-Володимирському храмі відбувся собор Української Православної церкви Київського Патріархату, на якому митрополит Філарет (Денисенко), який понад тридцять років служить у цьому храмі, був обраний Патріархом Руси-України.

Свято-Володимирський патріарший собор — велична духовна і мистецька пам\’ятка українського народу. Він несе нам і нашим нащадкам візію часу, великих і вікопомних подій християнської історії.

Переступивши поріг Свято-Володимирського собору людина потрапляє в особливий світ духовної гармонії, наче піднімається над земними турботами, забуває про буденність життя, веде внутрішній діалог із Богом і святими, діяння яких знайшло відображення у неповторних у своїй красі розписах храму.

Оставить комментарий