Батурин — місто з багатою історією, що було в 1669- 1708 роках резиденцією українських гетьманів. Нині в історичному центрі Батурина діє історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця», до складу якого входять 39 об’єктів, що мають історичне, археологічне, природне і архітектурне значення. Батурин був заснований 1575 року, за правління польського короля Стефана Баторія, як північний форпост Запорозького козацтва. 1669 року місто-фортеця стало офіційною столицею гетьманів Лівобережної України і залишалося таким за гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи.

Укріпленнями Батурина була могутня дерев’яна фортеця — типова козацька оборонна споруда з високих дерев’яних стін і веж, оточена ровом і земляними валами. Усередині фортеці розміщувалися казарми-курені й Воскресенська церква — зразок дерев’яної храмової архітектури в козацькому стилі.

Пізніше за межами фортеці з’явилися додаткові кам’яні будівлі: палац Мазепи в стилі українського бароко, полкова скарбниця, будівля судової палати та інші. Судова палата, зведена 1670 року, — єдина зі споруд фортеці, що збереглася до наших днів. Інші будівлі гетьманської столиці було зруйновано під час розгрому Батурина 1708 року, так званої Батуринської трагедії.

До 300-річчя трагедії (2008 рік) архітектурний комплекс гетьманської столиці відтворили за історичними описами як історико-культурний заповідник. У музейних фондах заповідника зібрано понад 15 000 експонатів — предметів козацького вжитку: ікони, монети, натільні хрести, кераміка, пістолі й гармати, наконечники стріл і пік, шаблі тощо.

Багато експонатів — археологічні знахідки, виявлені під час розкопок у Батурині. Будівля судової палати з 1700 року слугувала резиденцією генерального судді — Василя Кочубея.

З родиною Кочубея пов’язана романтична і драматична історія, що стала прологом Батуринської трагедії. Генеральний суддя був важливою фігурою при гетьманському дворі: окрім високої посади, він мав і особисті зв’язки з Мазепою — той хрестив його дочку Мотрону.

Але сталося так, що, коли дівчина виросла, між нею і гетьманом спалахнуло кохання. 1704 року Мазепа, якому на той час було вже за 60, просив у Кочубея руки шістнадцятирічної Мотрони. Генерального суддю обурила така пропозиція: не лише різниця у віці служила перешкодою, але й те, що, за християнським законом, шлюб між хресним і хрещеницею прирівнювався до кровозмішення і вважався великим гріхом.

Усіма силами Кочубей намагався припинити стосунки дочки з її хресним батьком. Але закохані зустрічалися потай: у дуплі старого дуба вони залишали одне одному любовні записки, біля нього призначали побачення. На місці, де ріс цей дуб, у наші дні встановлено пам’ятну плиту.

Дізнавшись про таємний любовний зв’язок, Кочубей удався до крайніх заходів: він знав про плани Івана Мазепи перейти на бік шведів і написав донос на гетьмана Петру І. Російський імператор не лише повністю довіряв Мазепі як політику, але і вважав своїм другом, фаворитом. Він не повірив доносу і, звинувативши Кочубея в брехні, засудив його до страти. 15 липня 1708 року в селі Борщагівка під Білою Церквою, де стояв табір Мазепи, Кочубею відтяли голову.

Уже через два місяці після страти генерального судді сказане в доносі справдилося: гетьман перейшов на бік шведів. Він обіцяв Карлу XII забезпечити зимівлю шведського війська в Батурині.

Але розгніваний зрадою Петро І наказав захопити гетьманську столицю. 2 (за деякими джерелами, 3) жовтня 1708 року російські війська штурмували Батурин і знищили дощенту, вчинивши розправу над більш ніж 14 000 людей — у тому числі й мирними мешканцями. Після цього виснажена важкою зимівлею шведська армія зазнала поразки в Північній війні.

Над Мазепою, що тікав із країни, влаштували показовий суд: православна церква прокляла гетьмана, а Петро І спеціально для Мазепи наказав виготовити «почесний» орден Іуди. Цей орден існує в єдиному екземплярі та є цінним історичним раритетом. Відродити Батурин захотів останній запорозький гетьман Кирило Розумовський, який отримав ці землі у приватне володіння після скасування Запорозької Січі.

1789 року почалося будівництво пишного палацу за проектом архітектора Чарлза Камерона. Палац у стилі класицизму має урочистий і водночас романтичний вигляд, нагадуючи античний храм: головні фасади — масивними фронтонами і колонадами на всю ширину, бічні — ризалітами під сферичними дахами. Обабіч палацу звели симетричні флігелі: гостьовий і службовий.

Увесь архітектурний ансамбль обрамляє широкий регулярний парк. Тоді ж побудували Воскресенську церкву, в склепі якої похований! 1803 року Кирило Розумовський.

Після його смерті відродження колишньої гетьманської резиденції зупинилося, Батурин ще довго залишався в тіні історії. Лише після проголошення незалежності України природно зріс інтерес до історичної і культурної спадщини, і поступово його хвиля дійшла до Батурина.

Палац Розумовського, що занепав за XX століття, відреставрували, відновили його флігелі, Воскресенську церкву й розташовану при ній парафіяльну школу, укріплення Батуринської фортеці та інші будівлі. Поступово заповідник «Гетьманська столиця» став популярним туристичним об’єктом і своєрідним меморіальним комплексом козацької слави, де можна не лише ознайомитися з культурою українського козацтва, але й віддати шану славним і трагічним сторінкам історії країни.