Промислове, громадське і житлове будівництво все ширше охоплювало міста і села країни. Його обсяг і темпи бурхливо зростали з кожним роком.
Розміщення величезних капіталовкладень в умовах планового господарювання могло здійснюватись лише при умові розроблення генеральних планів забудови нових і реконструкції старих міст.
Це була відповідальна, важлива і надзвичайно захоплююча робота, в якій зростали архітектурні кадри і формувались соціалістичні принципи містобудування, сходили на вищу ступінь методи проектування.
Академік архітектури І. 0. Фомін писав у цей час: «Ми живемо в епоху грандіозного будівництва.
На нашу долю випадає відповідальне завдання — закладати фундаменти майбутнього нового життя.
Наша роль — роль каменярів.
Ми повинні бути витривалими й загартованими.
І тому архітектура наша повинна бути позбавлена розніженості, розкошів, містики…
Стиль наш повинен бути простий, здоровий, з суворими, чіткими й лаконічними формами, але разом з тим бадьорий, яскравий і життєрадісний».
Це була важлива пора в історії розвитку радянської архітектури, багата на творчі шукання, особливо в галузі містобудування.
Необхідність реконструкції старих міст вимагала розробки генеральних планів, що були документами по регулюванню забудови.
За 1934-1937 роки було складено 36 проектів планіровки міст України, за якими намічалось розміщення нових жилих районів, промислових площадок, жилих і громадських комплексів, зелених масивів; по-новому планувався розвиток комунального господарства.
3ГІДН0 З планом розвитку народного господарства в основу проектів було покладено наукові економічні обґрунтування перспективного розвитку міст.
Передбачалось зростання промисловості, збільшення населення, необхідна кількість закладів культурно-побутового обслуговування та все інше, що впливало на характер генерального плану.
Отже, проекти планіровки міст мали хорошу економічну базу, яка давала можливість життєво вирішувати питання соціалістичної перебудови.
Однією з найважливіших вимог, що ставилися до проектів, була їх відповідність новим умовам побуту.
Виходячи з цього основного принципу радянського містобудування, архітектори вирішували забудову так, щоб створити найкращі умови для життя людей.
Особлива увага приділялася доцільному зонуванню території міста за функціональним призначенням та етажністю забудови.
В генеральних планах міст обов’язково передбачалося відокремлення зони промислових підприємств від сельбищних територій зеленими смугами.
Цим самим забезпечувались відповідні санітарно-гігієнічні умови для населення.
Разом з тим враховувалися вигоди зв’язку промислової зони з зовнішніми й внутрішніми транспортними магістралями.
В зручному зв’язку з сельбищною територією намічалися зони відпочинку — парки, лісопарки, сади, стадіони, сквери та ін. Здійснення містобудівних робіт тісно пов’язувалося з індивідуальними особливостями кожного міста.
Враховувався характер існуючої мережі вулиць, наявність міських площ, традиції у планіровці й забудові, рельєф місцевості, зв’язки міста з водними басейнами, місцями відпочинку тощо.
Такий підхід до вирішення містобудівних завдань дозволяв знайти й розвинути індивідуальні риси кожного міста, уникнути одноманітності й стандарту в забудові.
Під час реконструкції старих міст обов’язковою умовою було збереження цінної забудови та комунікацій.
Це диктувалося економічністю реконструктивних робіт та вигодами для населення.
Приділялась увага також правильному розміщенню зелених насаджень.
Зберігаючи існуючі зелені масиви, архітектори створювали численні парки, сквери і сади загальноміського й районного значення.
Особливої уваги надавали озелененню міст Донецького вугільного басейну та інших промислових районів.
Були розроблені основні положення щодо забудови центру міста.
В той час вважалося, Що ядром його має бути площа, забудована величними громадськими спорудами, зручно пов’язана з усіма районами міста впорядкованими магістралями та до якої прилягають квартали капітальної забудови.
Тому тут зосереджували адміністративні будинки, театри, великі кінотеатри, універмаги та інші установи загальноміського значення.