Мабуть, це відбилось і на номінації галицького воєводи Дедька васалом королівства. Таким поясненням розвитку подій підтверджуються деякі думки інших істориків, заперечувані І. Ржежабеком, та дається відповідь на риторичне питання М. Грушевського, чи мав Любарт за а життя Юрія II Луцький уділ.

Цим також підтверджується вірогідність нашої тези, що свій уділ він одержав в час потепління відносин Юрія II з Литвою та його одруження з сестрою Любарта.

Юрію-Болеславу, щоб не розривати родинною зв’язку та не йти на конфлікт з Литвою, для нейтралізації Любарта досить було позбавити його військово-політичного представництва, формально визнаючи луцьким князем, а фактично надавши йому тільки право «кормління» з даного уділу. У цьому випадку зберігалась сила закону і одночасно усувався суверенний Любарт з його можливим суперництвом.

Але бояри, прихильники старосвітських звичаїв, ‘скориставшись надійним засобом всіх часів і народів, отруїли князя Юрія в стольному граді Володимирі 7 квітня 1340 року, після чого Любарт підкорив Галицько-Волинські землі.

Для Русі-України загибель Юрія II, котрий подібно Роману Мстиславичу творив свою державу, мала катастрофічні наслідки. В той час, коли сусідні країни — Польша під проводом Казиміра Великою й Угорщина на чолі з Карлом Робер-том — закладали підвалини централізованих держав загальноєвропейського стандарту, втрата Галицько-Волинським королівством зверхпика-державотворця створювала потенційну загрозу анексії сусідами.

Для нашої теми, в якій ми зробили «хірургічний розтин» кількох білих плям, дуже важливим елементом є успішна акція волинського боярства на користь Любарта, яка піднесла номінального удільного князя до престолу галицько-волинських монархів.

А його шлюб з волинською княжною Агрипіною міг покласти початок нової великокнязівської династії на Русі. Отримавши Володимир 1340 року, Любарт титулується не тільки великим князем Русі, але й князем Луцьким», що вказувало на особливий статус міста і відкривало гідні перспективи його розвою.

Проте, до піднесення Луцька залишилось кілька неспокійних десятиріч. Підкресливши те, що луцький князь досить легко оволодів галицько-волинським столом, зауважимо, що втриматися на ньому і зберігати цілісність одержаної спадщини Любарту доводилось в складних умовах.

Ці труднощі в державі, яка дісталася на умовах захисту споконвічних прав і звичаїв, законів і віри, були викликані не внутрішнім протистоянням, ледве помітним на той час, а зазіханням польсько-угорських державців на західноруські землі, яке вилилось майже в сорокалітню війну.

Об’єктивно претензії сусідів на Галицько-Волинську спадщину можна пояснити і новим шлюбом Любарта з ростовською княжною Ольгою в 1349 році після того, як його перша дружина волинська княжна Агрипіна померла бездітною.

Це послабило законність Любартового правління Галицько-Волинською державою.

Окрім того попередник Любарта Болеслав Юрій II доводився родичем польському королеві Казиміру.

Впродовж військових дій Любарт у 1345 р. втрачає Сянокську землю, за перемир’ям 1352 р.- всю Галичину, а після поразки 1366 р. — більшу частину Волині, включаючи землі Белзьку, Холмську і Володимирську разом зі столицею. Ще раніше Підляшшя з Берестям відійшло до Любартового брата Кейстута.

Таким чином, Любартові знову залишається тільки Луцький уділ і то без Кременця, Одеська, Псремиля.

Тому безпідставними є заяви деяких істориків, зокрема О. Цинкаловського, про те, що Любарт не втратив, а поширив межі своєї держави.

Адже навіть після повернення ним Володимирщини та південних міст Луцького уділу територіальні втрати Любарта з одержаної галицько-волинської спадщини складали, на кінець його князювання, близько половини від держави Юрія II. Причини цих втрат досить повно подані М. Грушевським в його «Історії України-Руси» . З позицій сьогоднішнього дня можна лише констатувати, що важливою причиною цього була недалекоглядна,- удільна, а не державна,- політика Любарта, його відмова від реформізму Юрія II, відсутність державницького хисту в прийнятній для народу формі запропонувати подібні реформи так, як це зробив Казимір в Галичині.

Заприсягнувши 1338 року Карлу Роберту, Любарт визнає своїм зверхником його сина Людовіка в 1379 році, тобто залишається васалом угорської корони, і водночас напіввасалом Великого князівства Литовського. Враховуючи також вкрай несприятливий польський фактор, можна дійти висновку, що епоха Любарта в процесі державотворення була кінцем самостійних тенденцій.

Загалом, попри всілякі позитивні риси панування Любарта, йому не бракувало консерватизму литовського правлячого елементу з гаслом.