Володимирський собор
Останні публікації

Версії Любартового одруження

Версії Любартового одруженняОтже, зупинимось на цій, найбільш вірогідній версії Любартового одруження, в першій її частині висловленій І. Ржежабеком, і в другій,- розвинутій нами, а саме: володимирський князь Юрій Болеслав II одружується з сестрою Любарта і визнає давній весільний договір Андрія Юрійовича з Гедиміном та віддає Луцький уділ за своєю двоюрідною сестрою Любарту-Дмитру. Зауважимо, що фундушевий запис Любарта луцькій соборній церкві, датований 1322 р., безсумнівно, має пізніше походження, що досить переконливо довели Д. Щербаківський та М. Грушевський.

Нижче ми зупинимось на цьому детальніше. З 1334 р. і до насильницької смерті в 1340 р. внутрішня і зовнішня політика князя Руської держави Юрія II повертається в русло попередніх років.

Помітно зростає інерція централізації влади, як то було за часів Романа і Данила, з надай вдалося також, як писав хроніст, «змінити закон і віру Русі» . Реорганізація усіх сторін народного життя викликала жорстку конфронтацію і спричинила до трагічних наслідків в українській історії.

Про взаємостосунки на вищих шаблях влади свідчать договірні грамоти з Орденом (1334, 1335), скріплені печатками двірських урядників і воєвод.

На відміну від І. Ржежабека» й М. Грушевського» , котрі вважали підписи урядників виявом залежності суверена від княжої ради, ми наважуємось розцінити їх дещо інакше,- як факт цілковитої підтримки Юрія II спільниками, яких він наділив урядами, їх вплив на князя-самостійника був вельми обмеженим, відповідно до тих привілеїв, що надавались службовим особам, на відміну від реальної влади в суспільстві місцевих князівських і боярських родів, котрі володіли спадковими правами на землю й уряди.

В протилежному випадку важко поясницям більшої самостійності містам через німецьке право (м. Сяноку, наприклад, 1339 р.), чим досягалась певна противага боярській опозиції, заміна місцевого дідичного елементу урядниками княжого двору, часто іноземного походження, утвердження незалежної Галицької митрополії, можливо, з підпорядкуванням Риму, спроба регуляції взаємин між русинами і національними меншинами переважно латинського обряду.

Цими заходами закладалась державна організація європейського типу.

У зовнішній політиці не виявилось в активному поновленні зв’язків з Орденом і загостренні відносин з Литвою та Польщею, що відбилось у нападі на Люблін 1337р. з допомогою татар.

На тлі цих подій виглядає невипадковим від’їзд з Володимира митрополита Московського, якого могли оголосити «персоною нон грата» за сприяння православним колам.

Маємо підстави вважати реформи Юрія II позитивними, спрямованими в цілому на консолідацію державної влади в консервативному і хиткому галицько-волинському суспільстві.

Інша річ, що урядові реформи не було доведено до кінця, не ти терпіння місцевими боярами такого, нехай навіть гіперболізованого ставлення з боку Юрія: «что он де слишком жестоко поступал со своими подданньїми, подвергая их заключению и грабя их имушество, похишая их дочерей и жен и насилуя их, а также отдавая предпочтение перед ними другим народам, как, например, немиам и чехам, та ту обставину, що до останнього дня вони боялись відкрито виступити проти нього, наважившись лише на таємну змову і отруєння. Про подібну силову політику володимирського князя за підтримкою спільників, яка розпочалася вже з середини 30-х років, свідчить і той факт, що під грамотою 1334 р. відсутній підпис відповідної особи з Луцька, якою, за нашою версією, мав бути Любарт.

Проте вже в грамоті наступного року такий підпис з’являється, однак, він належить не Любартові, а луцькому воєводі Отеку — чехові чи німцю, явному ставленику Юрія II. Подібна обставина і навела нас на здогад, що всі інші особи, чиї підписи стоять під названою грамотою поряд з підписами воєводи Отека та введеного зусиллями Юрія-Болеслава в сан Галицького митрополита Федора, є високими урядовцями володимирського князя, прихильниками його політики централізації та прозахідної орієнтації.

Саме такими людьми, як, наприклад, слуга Бартко з Сандомира, якому зверхник дав війтівство в Сяноку, оточував себе Юрій II, нарешті, важливим аргументом на користь нашої версії є авторська інтерпретація повідомлення угорської хроніки, на жаль, невірно прочитаної свого часу І. Ржежабеком, про прийом з великими почестями королем Карлом Робертом досі невідомого історикам руського князя, «Господаря Луцька князя Русі» — (у Ржежабека — князь Лохка, у Грушевського — князь Лотка), який через суперечності з володимирським князем склав васальну присягу угорському королеві.

Цілком очевидно, що це був політичний хід саме Любарта, якого Юрій II з воєводою Отеком обмежу вапни в правах на Луцький уділ.

В свою чергу цей необачний крок Любарта відгукнувся після смерті Юрія-Болеслава тим, що посилились претензії Угорщини на Галичину, яка визнала своїм князем Любарта.

Комментарии запрещены.