Професор М. В.Малевська намагалася довести факт існування кам’яного Замку XIII ст. також і на основі поділу кам’яного підмурку на фундамент і стіну. Але якщо останнє їй легко вдалося зробити біля Владичої башти, де підмурок був виконаний у двох техніках — залиття в траншею і кладки над денною поверхнею, що сприяло зоровому сприйняттю першого як фундаменту, а другого як стіни, то вже неподалік В’їздопої вежі ситуація виявилася інакшою. Через значне пониження материка тут увесь підмурок викладався на поверхні і тому не піддавався поділу.

Тоді археолог-архітектор пробує розділити фундаментний моноліт на рівні стику в археологічних культурних шарах: «уточнить границу между кладкой стеньзі и фундаментна помогает анализ культурньгх напластований».

» І вона ніби то знаходить її, але при ньому зауважує: «Неизвестно также, как далеко во вторую половину XIII в. или в начало XIV в. заходят форми керамики характерние для домонгольского периода». Цією обмовкою петербурзька дослідниця не тільки ставить під сумнів правильність своїх висновків, але й фактично допускає можливість побудови кам’яних фундаментів у XIV ст. Будівництво цегляних замків на кам’яних підмурках було характерне для оборонної архітектури Литви ХШ-ХУІ ст. ст., яка базувалася на здобутках західноєвропейської школи.

Аналогічним є і спосіб мурування Луцького Окольного замку, зведеного на кам’яних підмурках з матеріалу волинських каменоломень. Будівництво останнього продовжувалося ще в XVI ст. Варто зауважити, що подібні до луцьких, кам’яні фундаменти цегляного гроду знайдені М. М.Кучінком та М. В.Малевською у місті Володимирі.

Вони лишилися від будованого тут в 1368-1370 рр., але незавершеного замку польського короля Казиміра.

Проте до подальшого з’ясування питань щодо побудови Луцького замку, які довгий час були дискусійними, ми приступимо у наступному розділі.