Магдебурзьке право

Магдебурзьке  право

У 1593 році Сигізмунд III Ваза закладає Лисянський замок і в 1622 році надає цьому місту-фортеці Магдебурзьке право, визнаючи важливість цього укріпленого міста на шляхах, що вели від Умані до Богуслава. А ці шляхи йшли саме через північно-західні рубежі Звенигородщини- Маньківку, Жашків, Виноград, Буки, Ризине, Лисянку, Медвин, Ісайки і вели далі до Богуслава та Переяслава.

Описані ці міста та шляхи в щоденнику П. Алеппського під час його подорожі по Україні в 1654-1656 роках.

Принагідно згадаємо, що в ході Корсунь-Шевченківської битви німецькі танкові з’єднання, що намагались розірвати кільце оточення із зовнішнього фронту, рухалися саме цими шляхами, пробиваючись від Ризиного до Лисянки.

Як бачимо, стратегічне значення шляхів Звенигородщини відоме здавна. Обабіч цих шляхів було чимало укріплень. І певно, що назва урочища Жигмонтове замчище походить з XVI-XVII століть, коли на границі Звенигородщини йшло активне будівництво укріплених замків та оборонних споруд.

У с. Водяники теж є залишки оборонних укріплень. Відгомін давніх часів відчувається в топоніміці нашого краю. Тут і досі один із кутків села називають «огруд» (місцевою вимовою «гогруд»). Цей топонім походить від польського огруд- огороджена садиба.

Про це городище згадує В. Б. Антонович, який пише, що частина села розташована в середині городища, яке має 300 сажнів по колу, і в центрі його міститься чотирикутна цитадель. Л. Похилевич у розповіді про с. Водяники говорить: «Село окружено окопом, за которым, по преданию, жители защищались от татар и поляков. Сверх земляных укреплений жителям доставляли защиту водные бассейны, ныне уже иссякшие».

У нашому краї будувались переважно дерев’яні церкви. Навіть у тій місцевості, де було досить інших будівельних матеріалів, за традицією, віддавали перевагу дереву. Та й лісу вистачало. В давнину Звенигородщина була досить заліснена, і не лише на будівництво йшли могутні віковічні дерева з довколишніх лісів. У XVII-XVIII століттях наш край мало не всю Європу постачав поташем, смолою, дьогтем. Виготовлялось тут і чимало гутного скла, для виплавки якого теж потрібно було багато дров.

Про це також свідчить топоніміка краю. Назви сіл, пов’язані з цими промислами, зустрічаються досить часто, особливо в північній частині Звенигородщини: Майданівка, Буда, Будище, Гута… А ці назви походять від промислових осередків: майдан -місце, де курили дьоготь; буда — добували поташ; гута — підприємство по виготовленню скла.

Отже, храми будувались переважно дерев’яні. В Київській єпархії навіть у другій половині XIX століття з 1406 церков кам’яних було 162 (11,5 відсотка). Інші — дерев’яні. Із 107 штатних та 13 приписних церков у колишньому Звенигородському повіті лише 11 було кам’яних (колишній Звенигородський повіт обіймав територію сучасних Звенигородського, Лисянського, Катерино-пільського районів та частину населених пунктів Тальнівського і Шполянського районів).

Звенигородки Київської губернії. За поштовими листівками 1914 року.

Лише в Звенигородці муровані з каменю Преображенський собор, Успенська церква та костьол, зведений в ім’я Преображення Господнього. Всі інші церкви були дерев’яними і з них одиниці збереглися до наших часів.

Розглядаючи періоди будівництва храмів у нашому краї, певний аналіз можна розпочати десь з XVII століття, коли інтенсивне залюднення краю позначилось на будівництві церков. Але точних дат нема, лише робляться висновки по згадках про те, що нові церкви зводились на місці старих.

Більш точне датування, крім церков у м. Звенигородці і с. Вільховець, зведених на самому початку XVIII століття, маємо в час помітного пожвавлення в будівництві церков, починаючи з 20-х років XVIII століття. Тут до 1840-х років за 19 років було зведено 9 храмів — тобто кожних два роки будувалася нова церква.

З початку 1840-х років помітний спад будівництва церков спричинили суспільно-політичні події в тогочасній Речі Посполитій, проблеми загострення релігійних взаємовідносин православ’я, римо-католицької і греко-католицької церков. Намагаючись зберегти політичний вплив на українських землях, Станіслав Август Поюгговський, останній король Польщі, та його прихильники порушують на сеймі питання про вирівнювання в правах православних з католиками. Це викликало супротив у радикально настроєних магнатів і шляхти, які створили Барську конфедерацію. Внаслідок жорстоких переслідувань конфедератами-екстремістами православних, соціальних утисків і гноблення на Правобережній Україні виник гайдамацький рух, який особливої сили набув у 1768 році. Коліївщина — кульмінація гайдамацького руху.

Але згодом знову починається будівництво храмів. Вже в 1769-1770 роках було збудовано два нових храми. І ця тенденція зберігається надалі. До кінця XVIII століття, починаючи з 70-х років, за 23 роки було збудовано 13 храмів, тобто храм зводився менш як за два роки.

Слід відзначити, що будувалися в нашому краї і уніатські церкви. Так, у 1789 році (за описом королівських володінь) у Звенигородці було дві уніатські церкви. У цьому описі також згадується, що і в Калниболотах (сучасне смт Катеринопіль) теж було дві уніатські церкви. Будуються в той час на Звенигородщині і римо-католицькі костьоли, зокрема в Звенигородці в 1766 році.