Талановитий майстер художньої вишивки

Талановитий майстер художньої  вишивки

Михайло Нестеров пише дружині: «… поїхали до Прахова. Той зустрів мене з поцілунками і дуже радо. Сім’я його дуже дивна, всі схожі на божевільних, хоч цього насправді немає (сім’ю з подробицями варто описати окремо). У Прахова багато народу, з нагоди одержання нового замовлення Котарбінським пили шампанське». Дружина А. В. Прахова Емілія Львівна, талановита піаністка, людина великого художнього відчуття, викликала звучання «струн душі і серця» у будь-кого, хто був не байдужий до мистецтва. Бо по сьогодні улюблена історія всіх киян — шалене кохання до професорші Михайла Врубеля. Вічною пам’яттю цьому нерозділеному почуттю стало її обличчя в образі Богоматері в іконостасі Кирилівської церкви. І якщо на «Льольку» не хотіли молитися сучасники, то сьогодні образ Богоматері — це гордість Києва, геніальне перевтілення земного, реального у високодуховне.

Незвичайно привабливі були й дочки: Ольга — музикант і Олена — талановитий майстер художньої вишивки. Син Микола — спочатку студент університету, а потім художник-декоратор, а також автор цінних спогадів. Вийшло так, що всю сім’ю можна бачити сьогодні на стінах київських церков. Сам Адріан Вікторович — один з апостолів «Зішестя Святого Духа», зображеного в Кирилівській церкві самим М. О. Врубелем, діти втілені В. Васнецовим і М. Нестеровим у Володимирському соборі.

Та найголовніша та незабутня заслуга А. Прахова — доручене йому в 1883 році загальне художнє керівництво внутрішнім оздобленням Володимирського собору і створення проектів для мармурових, бронзових і деяких орнаментальних робіт. Дуже відповідальне завдання змусило серйозно обдумати питання: кого з художників запросити для виконання розписів? Після тривалих років творчої науково-дослідної роботи у давніх храмах і керування роботами по їх оновленню та збереженню старого живопису Прахов дивився на доручену місію як «на синтез усіх археологічних пошуків у галузі російського релігійного мистецтва». Тому хотілось запросити не пересічних «богомазів», а кращих майстрів пензля. На той час у Російській імперії це були Ілля Репін, Василь Суриков, Василь Полєнов і Віктор Васнецов.

Прахов писав Полєнову 20 липня 1887 року: «Тим дорожче було б для нас саме Ваше співробітництво, оскільки з живим інтересом у Вас поєднується видатний талант зрілий і справжнє обдарування декоративне… Я кличу Вас на цей труд, бо певний, що саме тут, на стінах, Ви явите Вашу силу й фантазію в їх повному обсязі. Ваш талант покликаний творити не частину; а поетичне ціле, не окремо штучно вирвану картину чи сцену, а ряд картин і сцен, пов’язаних між собою естетичною атмосферою витончених і многозначних, ідейно одухотворених орнаментів. Звичайно, Володимирський собор — скромне поприще, та не нехтуйте ним. Хто знає, що нас ще чекає в майбутньому! З’єднаймося на цьому скромному завданні, випробуймо і вдоскональмо всі свої сили і будемо шукати поприща більш обширного і грандіозного. Нас тісно пов’язує схожість нашого естетичного розуміння, спільна пристрасть до цілісної творчості, і всім нам присутня безсумнівна схильність до пошуків краси».

Цікавим і трохи несподіваним для прихильників творчості А. Прахова є церква-мавзолей, побудована на межі XX ст. в маєтку Наталії Оржевської в Новій Чорториї Житомирської області. У1905 році М. Нестеров про неї писав: «Мармури старого Прахова і його бронзи (темні) — верх досконалості, і, очевидно, старий грішник зібрав усе своє мистецтво, весь свій талант і на ці прекрасні рештки дав справжній шедевр і, правду кажучи, у нас в Росії, що стосується мармуру, я не багато бачив такого… ».

Розвилини цієї церкви з наглухо забитими дошками вікнами і входом стоять серед великого парку. Там збереглись лише фрагменти розпису. Бані немає. Ця церква — як безліч храмів нашої країни — стоїть у занехаяному вигляді. Немає сумніву — доки наші сучасники будуть зневажати храми, доки їхні серця і душі закриті для прекрасного, доти неможливі ніякі соціальні перетворення, духовне збагачення.

Прожив Адріан Вікторович повних шість десятків років і помер у Ялті 14 травня 1916 року. Поховали його поряд з братом Мстиславом. Захоронения його не збереглось, бо кладовище ліквідовано. Але стоять храми, які він зберіг, побудував і подарував людям. І всі, хто не байдужий, прагнуть потрапити у Володимирський собор, через який, завдяки Прахову, Київ став — хоч на десятиліття — «столицею мистецтв».