З дня урочистого освячення собору минуло понад сто років, але ім’я Вільгельма Олександровича Котарбінського відоме небагатьом. Про нього не виходило ніяких книжок, не було проведено художніх виставок, тільки 15 років тому пройшов малим екраном телефільм про його життя, знятий за сценарієм Сергія Грабаря. А ще є легенда, що Котарбінський був улюбленим художником Миколи II. І не тільки. Багато колекціонерів шанують його та збирають листівки з репродукціями його картин. А де ж оригінали? їх досить багато у приватних зібраннях і в запасниках музеїв, передовсім київських. У постійних експозиціях його майже не буває, пару картин експонують тільки в Київському музеї російського мистецтва. Чому так? Як художник. Котарбінський мав високий професіональний рівень. З 1905 року-академік, випускник Петербурзької академії живопису. Один з небагатьох вітчизняних художників — випускник Академії Св. Луки, що в Римі. Вільгельм Олександрович був тихою, скромною людиною, яка не жадала нагород і пошанувань, і в особистому житті залишився одинаком. Його міфологічні сюжети й персонажі, з очима, переповнені і м п трагізмом і болем, дуже подобались глядачам «срібного сторіччя», але для «гегемона XX віку» були зайвими, не допомагали мріяти про світле майбутнє. Котарбінський так і лишився співцем скорбот і трагічних мрійників. Навіть у розписах Володимирського собору і в оформлені пишних житлових будинків не зрадив модерну — своїй творчій сутності.
Вільгельм Олександрович народився в м. Неборуві, що тепер у Польщі. У 1871 році закінчив Варшавську художню школу. Коли юнакові виповнилося дев’ятнадцять років, він раптом вирішив стати художником і взяти шлюб з кузиною. Батько був категорично проти цих намірів. Шлюб з двоюрідною сестрою забороняла католицька віра, а стати художником вважалось нешляхетною справою. Тому Вільгельм покидає батьківську домівку і їде в Рим. Митарства, яких довелось там зазнати, не завадили йому стати, незважаючи на вік. першим призером Академії Св. Луки, одержати срібну медаль і звання «Першого Римського рисувальника». Та саме в Італії проявилась житейська непристосованість майстра. І коли б не допомога земляків — братів Свєдомських, про яких піде мова далі, —
то він би помер з голоду. На ношах трунаря брати перенесли конаючого поляка до себе в майстерню, виходили його і після цього постійно про нього турбувались. Саме Свєдомські привезли Котарбінського до Києва, де він відтоді назавжди став київським майстром. Іноді їздив у Санкт-Петербург, де в 1900 році в Академії мистецтв проходила його виставка, на якій експонувалось близько 150 оспій і ряд великих полотен.
Коли Третьяков облюбував для своєї галереї «Ленту вдовиці» Котарбінського, то попросив художника змінити свій підпис латинським шрифтом на кирилицю, від чого той категорично відмовився. «Я завжди так підписуюсь і не буду заради грошей переробляти твір. Ви дістаєте картину, а не підпис!». Дружина мецената, жалкуючи, що ця картина не потрапила в їхнє зібрання, придбала її для себе. Картина після її смерті, згідно з заповітом, все-таки опинилась у Третьяковській галереї.
Життя художника в Києві було доволі одноманітним. Коли його улюблена кузина стала вдовою, вони нарешті одружились. Котарбінський приїхав :і дружиною до Києва, щоб показати їй своє улюблене місто і собор, познайомити з друзями. Після огляду міста, у собор вона з’явилась у густій, чорній вуалі вже під вечір, коли всі розійшлись, а з товаришами, що залишились, знайомитись рішуче відмовилась. Брати Свєдомські запевняли, що «знаменита кузина» надзвичайно негарна лицем.
Після невдалих спроб створення сім’ї, свого дому і майстерні Котарбінський надовго оселився в готелі «Прага» (тепер один з корпусів готелю «Санкт-Петербург»), хоч мав повну змогу купити будинок і зажити в ньому, ні в чому собі не відмовляючи, бо його картини постійно мали широкий попит. Були й досить серйозні замовлення. Це, по-перше, розписи у Володимирському соборі. Разом з Павлом Сведомським вони написали там 18 картин і 84 окремі постаті. Він став одним із засновників Товариства київських художників. Вільгельм Олександрович також виконав розписи в будинках Терещенка й Ханенка, гармонійно об’єднавши їх з шедеврами європейського живопису, які висіли на стінах.
Художника у житті ніщо не цікавило, крім якості фарб. У кімнаті готелю стояли мольберти з початими й закінченими картинами. Під довгою дубовою лавою збирались зметені туди хазяїном недопалки, обривки паперу, порожні коробки з-під цигарок і сірників. У другій маленькій кімнаті, що була спальнею, стояло завжди неприбране ліжко, скрізь був розсипаний тютюн. Під час громадянської війни, коли комендатуру Червоної армії розмістили в готелі, захаращену кімнату художника навіть не зачепили. А старого Котарбінського жаліли, не відселяли. Та він боявся пострілів на вулиці, тому забрав «своє барахло» і в 1919 році перебрався жити в помешкання Прахових (Трьохсвятительська, 20).
Помирав Вільгельм Олександрович тяжко, від склерозу і паратифу. Востаннє зітхнув 4 листопада 1921 року. Та лишилась велика художня спадщина талановитого майстра, яка розкриває людям його внутрішній світ містичних явищ і загадок. Як тут не згадати вірші Иосифа Бродського про художника, після якого залишились тільки «Юди та Магдалини».