Литовська експансія

Литовська  експансія

Литовська експансія поширювалася і в XIV столітті. Згодом землі Київської Русі були інкорпоровані до складу Великого князівства Литовського. З 40-х років XIV століття Литва поширює свій вплив на східну Волинь, з 1356 року — на Чернігово-Сіверське князівство, з 1362 року- на Київщину, Переяславщину, Поділля.

У літописах знаходимо згадку і про Звенигородщину. В Супрасль-ському літописі, де йдеться про походи литовських князів за 1394 рік, є запис про те, що великий князь Вітовт, лишивши на Київському престолі князя Свидригайла, пішов на подільські землі.

А Свидригайлу повелів зробити обхідний маневр: «…а в Києве посади князя Свидригайла. Сам же князь великий Витовт, поиде на подольскую землю, а князю Свидригайло повели йти ис Киева ко Черкасом и ко Звенигороду.

Князьже Свидригайло, Божеюпомощию великого князя Витовта повелением, взя Черкасы и Звенигород, и возвратися пакы ко Киеву…».

Дещо раніше литовський князь Ольгерд розгромив татар у битві під Синіми Водами (річка Синюха).

Так поширювалася литовська експансія на наші землі. Вже в 30-х роках XV століття литовські завойовники вийшли до Чорного моря, де було засновано фортецю Дашів (Очаків). Про важливе стратегічне значення цієї фортеці, яка утримувала входи до Дніпровського і Бузького лиманів, до водних шляхів на північ по Дніпру і Бугу, говорить вже те, що на карті України, складеній С. Герберштейному 1549 році, на Правобережній Україні позначено лише Кам’янець (Кам’янець-Подільський), Київ, Черкаси та Очаків.

Але культурний розвиток Київської Русі був вищий, і Литва своїми дохристиянськими віруваннями не могла істотно вплинути на релігійний світ Київської Русі. Окремі литовські князі приймали православ’я. Реформи, запроваджувані литовськими князями, мали переважно адміністративний характер. Удільним князівствам було полишено певну автономію, в судово-адміністративних установах вживалася українська мова.

Після Кревської унії 1385 року настає політичне зближення Литви і Польщі. Одружившись з польською королевою Ядвігою, литовський князь Ягайло приймає християнство і з 1387 року починає активно впроваджувати його в Литві. Тут поширюється вплив римо-католицької церкви, в той час як Київська Русь була православною. Так починаються проблеми взаємовідносин цих двох християнських конфесій.

Згодом, після Люблінської унії 1569 року, Польща і Литва об’єднуються в одну державу — Річ Посполиту. Це призводить до поширення впливу Польщі на північно-західних землях України, Правобережній Наддніпрянщині. Змінюється політична ситуація, починається інтенсивний наступ Речі Посполитої. І разом з тим посилюється вплив римо-католицької церкви, яка займала міцні позиції в Польщі. На українських землях католицизм підтримувався державними структурами Речі Посполитої, магнатами-землевласниками, представниками королівської адміністрації, старостами.

Посилюється вплив західної церкви після Берестейської унії 1596 року, виникає греко-католицька церква. В колишніх православних храмах богослужіння ведеться за греко-католицьким обрядом. Наскільки поширився цей процес, можна судити хоч би з того, що до 1622 року навіть в Софії Київській правили уніати.

На початку XVII століття в Україні вже не було жодного православного єпископа.

Релігійні, конфесійні проблеми відігравали велику роль в політичному житті України. Для відновлення авторитету православної церкви реформу церковної справи проводить Петро Могила. Він виношував ідею союзу між православними і католиками, захищав східний обряд, враховуючи те, що він складається в різних історичних умовах внесенням в нього національного елементу. Під час визвольної війни особливу надію Б. Хмельницький покладав на єдиновірну Московську державу, вів переговори з вищим православним духовенством.

Та проблеми християнських конфесій — православної, римо-католицької і греко-католицької церков залишилися. Вони турбують і сучасну Україну. Бо державними справами, політикою, економікою займаються люди. І віруючі, і атеїсти. І це завжди вносить у справи Божі справи мирські.

Римо-католицька церква, підтримувана владними структурами Речі Посполитої, поширювалася на Правобережній Україні. Це викликало опір як покатоличенню і ополяченню, так і феодальному гніту, до якого додавались національні та релігійні проблеми. Гайдамацький рух, вершиною якого стала Коліївщина в 1768 році, був свідченням критичного загострення кризи влади і релігії. Але, хоча на Звенигородщині римо-католицькі та греко-католицькі громади не були досить чисельними, користуючись підтримкою можновладців, великих землевласників, місцевих старост, вони будували і утримували костьоли, церкви, монастирі, семінарії, школи.