Володимирський собор
Останні публікації

Католицькі костьоли Київщини

Католицькі костьоли Київщини

Під час польського напування католицькі костьоли Київщини. зважаючи на .загальноєвропейську тенденцію бурхливого розвитку храмобудівництва, розбудовуються на терені діоцезії надзвичайно. На початку — цієї доби київський єпископ Й. Ворощписький мав підвладними лише кілька костьолів: київський домініканський, то, очевидно, правив і :ш кафедральний, капличку в Київському замку і заснований ним 1592 р. костьол у єпископській резиденції — Фастові. Перед приєднанням території до Росії на терені діоцезії налічувалось вже понад 50 костьолів (не рахуючи зруйнованих). Протягом 1634-10-15 pp. до території діоцезії приєднані землі Лівобережжя (до кордонів Речі Посполитої з Росією); сан єпископа був уточнений — єпископ Київський і Чернігівський. З Київською діоцезією межувала така ж велика Луцька діоцезія (територія Волинна Брацлавщини). На східних територіях костьолів будувалось мало, це було пов’язано з незначною кількістю парафіян. Справді, за час входження Чернігівщини та Полтавщини до Київської діоцезії на Лівобережжі діяли місії домініканців, францисканців, але і на їх картах не позначено жодного храму. Є лише згадка про дерев’яний костьолик. який був перевезений з Києва на Чернігівщину.

З кінця XVI ст. на правобережній території Київщини, що знаходилась під владою Польщі, розгортаються процеси активного покатоличення і полонізації населення. На спустошені степовими кочівниками території починають активно переселятись поляки, які утворюють нові парафії. Саме від цього часу формується карта польських поселень в Україні, джерела фіксують будівництво католицьких костьолів у стилі бароко. На той час компактних поселень інших католицьких націй — чехів, словаків, угорців, німців (виключаючи торгові угрупування в містах) — на терені Київської діоцезії не було.

Значну роль в покатоличенні населення відігравали єзуїти, які вже через вісім років після відкриття свого першого колегіуму в Прусії створюють подібний навчальний заклад на території України (Польщі) в Ярославлі, згодом єзуїтські школи з’являються у Фастові. Києві, Житомирі. Новгород-Сіверському, Переяславі. Ксавирові. Українська шляхта, здобуваючи католицьку освіту, втрачає релігійну і національну самосутність. В той часу самій Речі Посполитої триває важкий період боротьби католицької церкви з протестантськи налаштованою аристократією, згуртуваною в лютеранські і кальвіністські громади (з третьої чверті XVI ст.). Лише за півстоліття, доробком єзуїтів, вона стала провідною силою католицького європейського руху. Важливе значення при цьому надавалось «перевихованню» молоді в єзуїтських школах. Політика ордену спрямовувалась на відродження католицтва в Європі, в архітектурі того періоду орден утверджував стиль бароко. Для Польщі прибуття єзуїтів означало розгортання процесів контрреформації.

Слід звернути увагу на те, що перехід земель Київщини з-під юрисдикції Литви під владу Польщі збігся з початком контрреформаційних процесів в останній. Ми наголошуємо на синхронності цих процесів. Доленосним став 1509 р„ коли на Люблінському сеймі була прийнята постанова про прилучення до Польщі Київщини. Волині. Брацлавщини: водночас Люблінська унія означала кінець релігійної толерантності в Польщі. В ці роки у Римі будується перший єзуїтський храм Іль Джезу. що став стильовим взірцем для ордену і мав численні наслідування в усіх європейських країнах, включаючи Польщу. Отже, утвердження контрреформаційної доктрини в Польщі спричинило розквіт католицького храмобудування в повоприєднаному регіоні Київщини у XVII-XVIII ст., і саме в новій бароковій стилістиці.

У цей період Київ — столиця сталого регіону, фортифікаційна домінанта Подніпров’я, яке поступово оживає після татаро-турецьких спустошень. Цікавим є порівняння динаміки будівництва католицьких споруд з історичними подіями на цих землях у проміжок часу між приєднанням регіону до Польщі (1509 р.) та остаточним переходом його під протекцію Росії (з включенням Правобережжя — 1795 р.). Можемо простежити тенденцію зниження храмобудівної активності в зв’язку з воєнними подіями на цих територіях. Повстання та воєнні походи іноземних армій створювали ситуацію, за якої не лише зупинялось будівництво, але і вже збудовані костьоли зазнавали руйнацій, і по відновленні миру перебудовувались згідно з новим стильовим смаком, новими замовниками і проектантами. Можна виділити п’ять періодів розвитку храмобудування на цих територіях.

Перший період (1569-1648 pp.) охоплює події приєднання Київщини до Польщі та початковий етап національно-визвольної війни українського народу 1648 p.. що завершились виходом частини територій з-під влади Речі Посполитої. Всі ці події зумовили побудову замків і фортець, які. як правило, мали каплиці, інколи костьоли. Отже, першими прикладами храмового будівництва Київщини є скромні храми, часто з оборонною функцією, які належали переважно чорному духовенству. За цей період орденами було збудовано 10 храмів. Найактивніше будівництвом храмів займались домініканці — 5 костьолів (для порівняння у Луцькій діоцезії орден споруджує 6 костьолів), що свідчить про сильні позиції цього ордену на Київщині. Єзуїти споруджують по одному костьолу в Києві і Фастові. Бернардинський орден, який не мав значного впливу в Київській діоцезії. також збудував по одному костьолу в цих містах. Відомості щодо архітектурного вирішення маємо відносно 5 храмів, з них зберігся досі лише один (домініканські костьоли у Києві та Овручі були знищені вже за радянської влади). Видатними творами були київський домініканський та бердичівський кармелітський храми.

Другий період окреслюємо 1667-1702 pp. Після національно-визвольної війни Б. Хмельницького частина території Київської діоцезії переходить до православної Росії, католицьке храмобудування вданий період практично завмирає. Київська діоцезія залишилась навіть без стаціонарного кафедрального костьолу. Біле духовенство не розбудовується зовсім; щодо орденів, то лише єзуїті і й августинці побудували по одному костьолу. Початок відбудови костьолів припадає на 1667 р. (будівництво костьолу-августинцями у Білій Церкві).

У третій період (1702-1740 pp.) обсяги католицького храмобудування в Київської діоцезії знову незначні. На підвладній Російській імперії частині території нові костьоли не будуються, а вцілілі перебудовуються на церкви. Розбудову на польській частині діоцезії ведуть переважно єзуїти та біле духовенство, хоча споруджено не так багато храмів. Столиця київської діоцезії переноситься в Житомир.

До40-х pp. XVIIІ ст. збудовано шість костьолів (три орденські, з них два — єзуїтські: три костьоли білого духовенства).

Єдиний відомий нам архітектор цього періоду — Ян де Вітг. він проектує 1ТЛ9 р. верхній костьол кармелітів босих у Бердичеві. Храм являє собою непересічний взірець розквітлого католицького бароко. Не купольна базиліка з чіткою структурою плану, динамічною пластичною лінією фасаду, застосуванням класичної ордерної системи і всієї палітри вишуканого барокового декору.

Четвертий період (1740-1768 pp.) є часом нового підйому католицького храмі «будування в регіоні. Збудовано 15 храмів. Серед орденів розбудовуються переважно староформаційні. Поруч з домініканцями (два нові костьоли: для порівняння у Луцькій діоцезії ними зведено 8 костьолів) та бернардинцями (два костьоли) будуються капуцини (два костьоли: в Луцькій діоцезії цього часу споруджено 6 костьолів ордену), августинці (два костьоли), кармеліти (один костьол). З новоформаційних орденів будують свій костьол кармеліти босі у Бердичеві; один храм — тринітари. Занепад монастирського храмобудування у Центральній Європі збігається з активним ного розвитком у Східній. Чернецтво переносить свою місіонерську діяльність у нові східні провінції, де як новоформаційні. так і староформаційні ордени втілюють свої архітектурні програми. На жаль, до наших днів збереглись лише три костьоли. Видатною пам’яткою розвиненого католицького бароко є костьол кармелітів босих в Бердичеві: скромну провінційну архітектуру презентує парафіяльний (семінарський) костьол у Звенигородці.

Комментарии запрещены.