У прадавні часи, під час льодовикового періоду, вся північна частина майбутньої Волині була охоплена зледенінням, межа якого проходила майже по горизонталі, поділяючи цей край приблизно навпіл.
Природа щедро обдарувала Волинську землю. Протягом тисячоліть у поліських болотах накопичилися величезні поклади торс}))-. Південніше, в районі Житомира. Коростишева й Коростеня, залягають родовища природного каменю — граніту різних кольорів, лабрадориту, вапняку, навіть мармуру.
В епоху Київської Русі надзвичайно цінувався майстрами-каменерізьбярами знаменитий овруцький рожевий шифер різних відтінків (периферитовий лупак). Його добували біля Овруча на Житомирщині, а звідти річками перевозили до Києва, Чернігова, Переяслава та інших давньоруських міст.
Рожевий шифер добре розколюється на досить тонкі плити великих розмірів і прекрасно обробляється різьбленням. Його застосовували для виготовлення князівських саркофагів та орнаментованих плит, які прикрашали інтер’єри давньоруських святинь. Велику художню цінність мають широко відомі шиферні плити, що оздоблюють хори Софійського собору в Києві, а також плити з тематичними барельєфами Києво-Печерської лаври.
У районі стародавнього Володимира-Волинського та зовсім молодого Нововолинська. заснованого лише в 19.50 p., кілька десятиріч тому виявлено значні поклади кам’яного вугілля.
Майже всі річки Волині — Стир, Горинь, Турія, Стохід, Случ, Ікопоть та багато менших — є притоками Прип’яті, отже, належать до басейну Дніпра. Поодинокі річки впадають у Західний Буг, який протікає на заході регіону.
На крайньому північному заході, поблизу кордону з Польщею, розташована велика група озер — Нобель, Добре, Біле, Святе,
Велике. Хоромис та ін. І Іайбільше з них — широко відоме своєю красою озеро Світязь.
Безкрайні ліси Полісся, в яких поруч із сосновими борами та дубовими дібровами ростуть липа і калина, ще й зараз відзначаються досить різноманітним тваринним світом. Наприкінці травня ліс спалахує жовтогарячими барвами, а повітря наповнюється ніжним ароматом’-‘. Це в таємничій тіні підліска цвіте азалія понтійська (рододендрон жовтий), яка має ще й виразну місцеву назву — дряпоштан.
Луки чергуються з пасмами м’яко окреслених мальовничих пагорбів, а родючі землі створюють умови для землеробства.
Археологічні матеріали свідчать, що територія Волині була заселена з давніх-давен-ще в добу пізнього палеоліту (близько 15 тис. років тому). Залишки мисливських стоянок у північній частині сучасної Волинської області — біля Камемя-Каширського. Невіра, Люб’язі — підтверджують освоєння цих земель. У добу неоліту (тисячоліття дон. с.) у південній частині Волині жили племена, які вели вже осідлий спосіб життя. Найвидатніша пам’ятка цього часу — Радомишльська стоянка, виявлена 1956 р. на околиці м. Радомишля, що на Житомирщині.
В епоху міді — бронзи (III — початок И тисячоліття до н. с.) на просторах цього краю жило населення, що входило до складу великої племен, поширених на території сучасної України та Середньої Європи (культура шнурової кераміки) їхні поселення знайдені біля Одерад. Торчина, Коршова, Ставка, Городища.
УІ тисячолітті н. е. на Волині жили східнослов’янські племена, в яких тоді були розвинені землеробство і скотарство, а ремесла почали виділятися в самостійні галузі, що посилило процес майнового розшарування. Про це свідчать мопетио-речові скарби, знайдені біля сіл Ласків, Борочичс, Качип та ін.
Найкраще досліджені слов’янські пам’ятки VI-VII ст. біля сіл Лежниця, Великий Боратин і повністю розкопане городище біля с. Зимного. Тут виявлено рештки земляних і дерев’яних укріплень, наземних споруд, а також велику кількість знарядь праці й інших виробів із заліза та кольорових металів.
У певні історичні періоди назві "Волинь" відповідали різні політичні й адміністративні одиниці. В ХІ-ХІІ ст. вона ототожнювалася з Волинським князівством, у XVI-XVII ст. — з Волинським воєводством Речі Посполитої, у XIX ст. — з Волинською губернією Російської імперії. У наш час цю назву застосовують до Волинської області України.
Давньоруська Волинь, або Волинська земля, яка посідала те-риторі ю в басейні південних приток Прип’яті та у верхів’ї Західного Бугу, була заселена східнослов’янськими племенами дулібів, відомих згодом під назвами бужан, волинян, лучан1. Територія сучасної Житомирщини належала племені древлян, які є одними з предків сучасних українців. Назва "Волинь" вперше згадується в літописі під 1018 р. Походить від міста Волиня, або Волиня, яке розташовувалось на Західному Бузі.
У 981 р. Великий князь київський Володимир Святославович підкорив південно-західну частину Волині. Він віддав її в уділ своєму синові Всеволоду і заснував місто Володимир.
Давньоруське феодальне Володимиро-Волинське князівство зі стольним градом Володимиром, починаючи з X ст., входило до складу Київської Русі. Ярополк, котрий князював у Володимирі в XI ст., був, по суті, не самостійним князем, а намісником Києва.
Найдавніше місто Волині — Луцьк, який виник у VI-VII ст.. Упродовж X ст., внаслідок розвитку феодальних суспільних відносин, були засновані міста Іскоростень, Бузьк, Червень, Вручий Белз, а з XI-XIII ст. відомі міста Холм, Любомль, Кам’янець, Перссопниця, Дорогобуж, Перемишль, Кременець та багато інших. Після розпаду Київської Русі наприкінці XI ст. Володимир став центром Володимиро-Волинського князівства.
На Любецькому з’їзді князів (1097 р.) Володимир із землями надається Дорогобузькому князеві Давиду Ігоровичу, але на з’їзді у Витичеві1 за підступні дії Давида та віроломне осліплення ним князя Василька місто було в нього відібране. У 1117 р. Володимиро-Волинське князівство дісталося Володимиру Мономаху.
Наприкінці XII — на початку XIII ст. Володимиро-Волинське князівство об’єднує навколишні землі. При Романі Мстиславовичі воно стає найсильнішим серед південно-руських князівств.
Розвиток економічних і політичних зв’язків та необхідність спільної боротьби проти польських і угорських феодалів посприяли утворенню Галицько-Волинського князівства. Найбільшого розквіт)" й могутності ця держава досягла за князя Данила Галицького (1201-1264 pp.).
На початку XIV ст. Волинська земля стає ареною боротьби між Польщею, Угорщиною та Литвою. У першій чверті XIV ст. Велике князівство Литовське — могутня феодальна держава того часу — захопило Берестейську та Пінську землі, які входили до складу Волині. Східна частина Волині з містами Луцьк і Володимир близько 1340 р. стає власністю литовського князя Любарта Гедиміновича, який одружився з дочкою волинського князя Лева Юрійовича. Столицею Волині та постійною резиденцією Любарта було місто Луцьк.
Після Люблінської унії (1569 р.) польські феодали фактично встановили своє панування над більшою частиною українських земель. Па території Волині було утворене Волинське воєводство, що складалося з трьох повітів — Луцького, Володимирського та Кременецького.