Володимирський собор
Останні публікації

Становлення культурно-релігійних зв’язків Києва з західно-християнським світом

Становлення культурно-релігійних зв'язків Києва з західно-християнським  світом

На території Києва людські поселення існували з найдавніших часів, але лише від часу хрещення ІХ-Х ст. Київ отримав ойкуменічне визнання міста, столиці регіону, відкритого для культурної комунікації.

Загалом християнізація Русі, входження її в географічний ареал та час історії християнської ойкумени відбуваються синхронно в порівнянні з іншими територіями Європи. Історія «християнського окультурення » руської слов’янської держави подібна становленню європейської культури VIII-IXct. Культурна і політична діяльність першого київського князя, правителя «слов’янської імперії» Аскольда. є аналогічною і майже синхронічною політиці Карла Великого в імперії Каролінгів. їх державотворчі та релігійні реформи є рівнозначними. Але потому, після язичницького перевороту 882 p.. державні та просвітницькі реформи, розбудова міста, ведення літопису в Києві перериваються. Так само загальнокультурні досягнення, реформи Карла змінюються Верденським поділом держави від 843 p.: «Наявним здається гігантський крок назад, але … розпад був по-суті природною реакцією на незвичну вакцину культури».

Стосовно Києва М. Брайчсвський зазначає три періоди антихристиянських терорів (882. 969-972. 988 pp.), що чергувалися з кожною додатковою «вакциною» християнства. Лише від 988 р. в Києві і державі беззастережно утверджу вся християнство. В Хі ст. хаос міжусобиць і потрясінь минає і для Європи, і для Русі. Кінець X — початок XI ст. — доба величного культурного і політичного розквіту Києва.

Отже, від дати Аскольдового хрещення близько 860 р. Київ проходив культурну еволюцію в складі християнського загалу. Протягом перших християнських століть Русі християнська Церква, при всій відмінності ментальності і культури Сходу і Заходу, була єдиною. Дипломатичні та торговельні зв’язки Києва з Західною Європою вважаються встановленими від Аскольдових часів. Оскільки в період 860-988 pp. кожен київський правитель-християнин успадковував престол від попередника язичника, який, через невизнання християнства, вкрай розлагоджував взаємини з християнською православною метрополією — Константинополем, то початок кожного правління християнських князів був позначений прозахідною політикою, обміном депутацій з «європейським католицьким» світом.

Наступна після Аскольда християнка — Ольга, в зв’язку з несприятливою для Русі політикою Візантії, 959 р. посилає до німецького імператора Отгона І посольство. Як відповідь на нього до Києва прибуває «руський єпископ» Адсльберт (до того Оттон І вже заснував декілька кафедр, зокрема слов’янських, — єпископства чеське і польське). У 961 р. «руський єпископ» прибув до міста, а 962 р. вже звітував про поразку місії: він «у всьому зазнав невдачі і побачив всі свої зусилля марними». М. Брайчевський зазначає, що ця депутація мала витримати потрійний опір: і православної ієрархії, і язичницького утрутгування, і самої Ольги (оскільки зміна влади в Константинополі створила умови для налагодження взаємин).

Перша самостійна дипломатична акція наступного князя-християнина, онука Ольги, Ярополка спрямовувалась на Захід (оскільки стосунки з Візантією були зруйновані невдалими війнами Святослава). Німецька хроніка під 973 р. свідчить про посольство Руського князя до резиденції Оттона І. Хоча ніяких подробиць про мету і завдання депутації невідомо, М. Брайчевський твердить, що питання церковно-релігійних відносин могло стояти, оскільки «це питання для середньовіччя було першочерговим. Без нього не обходилась жодна політична перетрактація. Наслідком цього посольства можна вважати прибуття в 977 р. на Русь місії з Ватікану. МОЖЛИВО, місія до Ярополка була більш вдала, ніж попередня до Ольги. Більш пізні джерела (ХІ-ХІІ ст.) твердять про нібито тодішнє хрещення Русі, і це повідомлення «очевидно, викликане реальними свідченнями про успішність посольства Ватікана на Русь. Б. Рамм вважає ймовірним присутність представників римської церкви при Ярополку під час його втечі із Києва

Князювання Володимира, канонічного хрестителя Русі, є часом беззастережної християнізації і періодом розквіту і моття Руської держави. Київська Русь знову відновлена в складі Константинопольської діоцезії. Під час правління

Воло….. прийняв кілька деттацій з Ватикан) (991,1000 pp.), що були зустрінуті на Русі, за Ніконовським літописом, «з любов’ю і честю» — у X ст. конфронтація між західною і східною християнськими церквами була знята, це час занепаду римської курії, коли осібної католицької конфесії не існувало (літописне свідчення вибору віри Володимиром – епізод про заочний диспут місіонерів різних релігійних систем, де «німці від Папи- подані як осібна депутація, визнаний вченими як легендарний) і контакти Києва з західною кафедрою не викликали особливих застережень з боку східної. Прийнявши хрещення у Херсонесі, в 988 р. Володимир повернувся до Києва з трофейними мощами римського папн-великомученика Климента. Мощі були розміщені «в храмі св. Климента- (М. Карамзін висловив здогад, що це міг бути приділ Десятинної церкви — саме в ній зберігались тію-фейні реліквії Володимира.

Близько 1006 p., можливо через Київ, пролягав шлях до печенігів західного єпископа Бруно. Ще один представник західного духовенства у місті — єпископ із Колобжсга Рейнберг, був духівником при невістці Володимира, польській королівні, дружні- Святополка. За хронікою Тнтмара Мсрзсбурськогоза кілька років до смерті Володимир дізнався про змову, яку готував Святополк; відтак Володимир ув’язнив сина з його дружиною і її ‘-каїо.іпцькпм- духівником (який .загинув у тюрмі і згодом був канонізований як мученик) близько 1013-1014 pp.

Правління Ярослава (перша половина XI ст.) є періодом розквіту київської культури, часом утвердження Русі як слов’янського опонента двох християнських імперій — Східно! (Візантія) і Західної (Німеччина). Попри наростаюче конфесійне протистояння. Ярославом запроваджені династичні зв’язки з могутніми дворами Європи — Норвегії. Франції. Польщі, що сприяло інтеграції ІЧті в європейський загал, а призвело до військового втручання в боротьбу за київський трон польських сил. Культурно-просвітницька політика Ярослава («Київ — суперник Константинополя) мала відповідники в містобудівній і архітектурній практиці. Якщо для Євіюпн X ст. це час кристалізації стилістично самобутніх храмобудівник моделей то на одночасно відбувається становлення давньоруського архітектурного стилю, формується відповідна модель православного храму (зокрема у Києві споруджуються Десятинна церква. Софійський собор. Успенські церква Лаври).

Розкол церков припадає на середину XI ст. (105-1 p.. цеіі рік -ще й дата смерті Ярослава, і відтак початок періоду усобиць, розпорошення держави). Можливо, на світовому рівні «поділ церков став фактом народної свідомості в XIII ст.. особливо після розгрому Константинополя в 1204 р. рицарями IV хрестового походу»’, але в Києві, якщо орієнтуватись на події воєнної окупації і творення образу інородного. ворожого західного світу, це мало відбутись раніше, за кілька десятиліть до розколу: 1018 р. військо польського короля Болеслава окупує Київ і садить на престол скинутого зятя Болеслава — Святополка. Потому, за десятиліття після розколу (1069 р.) Київ знов окуповано — військом польського князя Болеслава, що садив на престол скинутого Ізяслава Ярославовича. Отже. Київ окупували хоча і не хрестоносці, але представники католицької конфесії, поляки.

Комментарии запрещены.