Служіння своєму народові було сенсом усього життя художника. Це він висловив у листі до В. Д. Поленова, написаному в самому розпалі робіт 31 грудня 1887 року: «Я твердо вірю в силу ідеї своєї справи… це вже воістину справа народна і найвищого мистецтва… Мистецтво має служити всьому життю, всім кращим проявам людського духу, де воно може, але в храмі художник стикається з найпозитивнішою стороною людського духу -з людським ідеалом». Васнецов багато писав В. Д. Поленову, сподіваючись залучити його до робіт у Володимирському соборі. В той час видатний художник працював над картинами на Євангельські сюжети. Особливо вражав сучасників його твір «Христос і грішниця». Коли влітку 1887 року до Києва зібрався І. С. Остроухое — для ознайомлення зі створеним у соборі -Васнецов писав йому: «Приїздіть швидше, любий Ілля Семеновичу, і тягніть з усієї сили Василя Дмитровича. Його тут жадають бачити, а я ж як хочу! Я не знаю, що дав би, щоб бачити його, і як би хотілося, щоб він попрацював у соборі. Ах, яку б велику справу він тут зробив… Хоч би він приїхав поглянути — може, й захопився б ідеєю. І мені теж дуже хочеться показати йому роботу свою, хоча й страшнувато». Проте Полєнова не вдалося заманити в Київ. У нього були особисті мотиви — загибель коханої. Від наданої наприкінці грудня 1887 року, конкретної пропозиції взяти участь у розписах собору Поленов категорично відмовився: «Я рішуче не в змозі взяти її на себе… Я зовсім не можу налаштуватися на таку справу… Ти -зовсім інше, ти надихнувся цією темою, збагнув її значення. ТИ щиро віриш у висоту завдання, тому в тебе справа йде. А я цього не можу. Мені довелося б робити речі, в які я не тільки не вірю, але й душа не лежить до них; а у справі мистецтва прикидатися не слід…». У наступному листі: «Ти не подумай, що я тобі дорікаю за удавання в розпису собору. Ти зумів надихнутися так, що тобі все уявляється чимось добрим, ідеальним, потрібним. Але для мене це усе богослов’я зовсім зайве. Це повторення пройденого, уже висловленого тоді, коли релігія була живою силою, коли вона керувала людиною, була її підтримкою; вона їй дарувала Юпітера Олімпійського, Веперу Мілоську, Мадонну та Сикстинську капелу».

Ці міркування Поленова та розбрат з окремими представниками духівництва всіляко переказувались і випинались радянським мистецтвознавством: мовляв, церковники не давали свободи творчості. Однак при цьому забувалось та всіляко затушовувалось, що якби не церква, то в кого художники могли б дістати замовлення? Хто б підтримав їх фінансово? Ідеологи від пролетарського «найправильнішого» мистецтва мовчали, що для отримання звання, визнання та й добре оплачуваних замовлень митцям треба було писати вождів — Леніна, Сталіна. Брежнєва та їхніх соратників. Васнецов з помічниками розписували храм, де остаточне слово в його оздобленні було за священиками, котрі мали проводити там церковну службу.

Безумовно, не всі розробки і навіть планові роботи були схвалені членами комісії. Але вони, враховуючи розуміння й дисциплінованість Васнецова, зупинили свій вибір саме на ньому як на головному майстрові розпису Володимирського собору. Інші художники підпорядкували свої роботи головній концепції розписів, обраній Васнецовим. Хоча й не треба спрощувати взаємини великого майстра із сучасниками. Настроями й переживаннями він ділиться у своїх спогадах, в листах до друзів. Насамперед, до С Г. Мамонтової: «Як вражають у давніх художників глина, безпосередність та щирість зображень їхніх, як вони повно та безбоязно вирішують свої завдання! Звідки в них ця повнота, щирість і сміливість? Не усі ж вони генії, а втім зуміли й насмілились бути самими собою. Загадку цю розв’язати легко, коли уявити собі, що і в попередні віки, і в вік сучасний, усі люди, що оточують їх, — і великі, і малі, освічені і темні, глибокі і прості — всі вірували в те саме, що й художники, жили та живили свою душу тими самими великими сподіваннями. І ось усі художники — великі і малі — знаходили тоді справу до душі й до серця, і усяке їх від душі мовлене слово сприймалося з радістю та вдячністю. З якою пристрастю будували вони всі свої храми, писали свої живописні поеми, вирубували цілі стіни з каменю! І весь натовп хвилювався і радів творінням своїх художників. І цей гарячий зв’язок між художниками і сучасниками передавався з покоління в покоління і створював те, чим ми досі укріплюємо й зігріваємо свої ослаблі та охолоді душі…

А хто тепер чекає від нас одкровень? Кому потрібні наші захоплення, печалі, радощі? Хто живе з нами одним пульсом? Від нас чекають виставкових фурорів, ми повинні круто розважати нудьгуючий натовп, як фігляри сезону, Сара Бернар. Цуккі, гіпнотизм тощо. Від нас вимагають тільки розваг, аби заповнити страшну порожнечу душі… Що тепер "святая святих" художника? Такі цілісні натури, як Суриков, украй рідкісні і навіть для нас дивні… Так. низький стан художніх інстинктів у людей нашого часу — за малими винятками — навіть лякає. Брак цих інстинктів принижує духовне життя яку суспільстві, так і у митця… Про європейське мистецтво можна сказати, що воно світить, та не гріє. Є, звичайно, там іскри, але вони ледь помітні серед маси» (з листа В. М. Васнецова до Є. Г. Мамонтової від 27 жовтня 1889 року). Васнецовим керувало бажання гармонічно втілити в храмі всі види мистецтв — від прикладного до мозаїки, що й сталося.

Державна Третьяковська галерея має велику кількість ескізів В. М. Васнецова до розписів Володимирського собору. Це ті широко відомі роботи, що були зустрінуті московськими колегами — художниками та цінителями мистецтва з великим ентузіазмом і захватом. Вони були насичені особливими безпосередністю і силою, в них було стільки художньої ясності та емоційного настрою! Навіть В. В. Стасов, який не визнавав нікого, окрім передвижників, і рішуче заперечував будь-яке «містичне» мистецтво, із захопленням оцінив ескізи до Володимирського собору, що експонувалися в Третьяковській галереї. «Я дійшов висновку. — писав Стасов Третьякову, — що Ваше зібрання ескізів Васнецова у багатьох випадках, а то й у більшості, важливіше та краще оригінальних його живописів у Києві. Певна річ. Ваша вертушка не в змозі дати уявлення про розкішне, багате, золоте й веселе загальне враження Володимирської церкви. Проте кожна окрема фігура, кожен окремий орнамент, кожна смуга такого орнаменту — ліпше, характерніше, талановитіше ніж те, що потім було виконано на стінах храму. Звичайно, можливо, це лише мій особистий постійний погляд і смак, я все своє життя мав нескінченну, безмежну пристрасть до ескізів і первинних етюдів художників; мені завжди здавалося, що вони тут несвідомо вкладали всю свою душу, весь свій вогонь, усю гарячу, першу й справжню любов…» (11 серпня 1895 року).

Переважну більшість акварельних рисунків (а їх близько 330) можна віднести до першого етапу робіт Васнецова в Києві й датувати в межах жовтня 1885 — початку 1890-х років. За стилем виконання і фактурою паперу можна з упевненістю сказати, що вони виконані в певний період підготовки до розписів собору. Дату художник поставив олівцем тільки на ескізі розпису вівтарної апсиди собору — «Віктор Васнецов, 1885 рік», і під ескізом розписувані пензлем по колу акварелі: «В. Васнецов, 1885 рік». Ці підписи дають змогу при зіставленні інших — недатованих і навіть не підписаних ескізів — об’єднати їх за періодом часу.

Всі створені акварелі приваблюють радісним колоритом, що побудований на насичених синіх, золотих, білих, коричневих тонах, в які додатково введені відтінки червоного, рожевого, світло-зеленого й блакитного. Разом вони зливаються в струнку гармонік», лейтмотивом якої є акорди золотого, пурпурно-червоного, глибоко ультрамаринового й білого тонів. Акварелі дуже гарні. Васнецов втілював свої задуми на основі досягнень майстрів Київської Русі в галузі мозаїк і ювелірних виробів. У його творах ми знаходимо елементи, запозичені з середньовічних перегородчастих емалей, шиття перлами, приглушених тонів фресок Софійського і Михайлівського соборів. Кирилівської церкви.