Володимирський собор
Останні публікації

Робота у Володимирському соборі

Робота у Володимирському  соборі

Під час роботи у Володимирському соборі у Васнецова сформувався своєрідний стиль: поєднання реалістично трактованої постаті з тлом, поданим в умовній манері старовинних ікон і книжкових мініатюр. Найпослідовніше цей принцип витримано в сюжеті «Прокоти Устюзький»: на високому стрімчастому березі зображено місто, обнесене дерев’яною фортечною стіною з баштами, виконаними в зруб; вирують води ріки; тривожне небо з грозовими хмарами і відблисками пожежі. Це символ тієї вируючої епохи, становлення нової релігії. Як на середньовічних іконах, все подано площинно, плани розгорнуто по вертикалі, масштаби умовні як у самому пейзажі, так і в співвідношенні постатей і тла. Саму ж зовнішність Прокопія — його позу; жести, риси обличчя, одяг юродивого, вериги, взуття — подано в подробицях. Все це створює виразний і характерний образ одного з шанованих у православному світі Святого. Юродивий Прокопій Устюзький, цей руський Єремія, гірко плаче над безперервними жалями і чварами Землі Руської. Був він свого часу багатим німецьким купцем, та полонила його в Новгороді краса церков. Бажаючи пройнятися обрядами православного богослужіння, він виринає до Варлаама, засновника Хутииської обителі. Перебуваючи в товаристві цього благочестивого подвижника, Прокопій сповнився такою ревністю в служінні Господу, що відмовився від свого багатства, всіх життєвих благ і постригся в іноки. Добровільне убозтво Прокопія, його глибоке смирення, строге обмеження скорили братію, яка рознесла славу про нього по всій окрузі. Та ця слава і похвали бентежили смиренного інока, і він побажав піти в таке місце, де б про нього не чули, — віддалився в Устюг. Прагнучи приховати свою велику доброчесність, він юродствував. Зображено Св. Прокопія з трьома кочергами.

Такс саме сильне враження справляють зображення «Михайла Чернігівського» і «Михайла Тверського». Вони споряджені не зброєю, а княжими пишними шатами, в яких прийняли свою смерть. Васнецову вдалося втілити в їхніх образах рішучість, волю, непохитність, показати релігійну одержимість цих людей. Особливо це відчувається в образі Михайла Чернігівського, який не поступився християнськими засадами в ставці хана Золотої Орди і прийняв у 1246 році страждання за віру разом із своїм помічником боярином Федором. Князь спеціально поїхав до Батия, який вимагав від з’явлених високих гостей поклоніння «сонцю, кущу й ідолам». Михайло Чернігівський захотів бути «доброприйнятною жертвою Христу» і, знаючи, що хан стане примушувати його виконувати язичницькі обряди, заздалегідь вирішив відмовитися від них, голосно промовляти молитви і перетерпіти за це смертні муки. В Орді все сталося, як він і гадав: за відмову перестрибнути через вогонь — обряд, якому досі змушені були підкорятися всі руські князі, що їздили в Орду за ярликом (правом влади), зокрема й Олександр Невський, Михайлу Чернігівському татари відрубали голову, попередньо завдавши йому тривалих мук. Під час катування він весь час твердив: «Яхристияпип!». «Четьї-Мінеї», звідки взято цей уривок, повідомляють, що трапилось диво: вже відрубана голова князя продовжувала повторювати ці слова. Так він став дуже популярним національним виразником настроїв тієї епохи. На голубому тлі неба, що внизу переходить у блідо-рожевий тон, виділяється, ніби вилита, постать літнього, але могутнього князя з виразними очима на блідому обличчі, обрамленому чорним волоссям. На ньому темно-коричневий з червонуватим відтінком плащ, темно-синій нижній одяг, зелене взуття.

Михайло Тверськой — в розкішному княжому одязі, в шубі білої срібної парчі з великим хутряним коміром; нижній одяг темно-фіолетового тону, його широка зелена облямівка оздоблена золотою смужкою, хутряна шапка шита золотом і прикрашена коштовним камінням, сап’янові червоні чоботи пишно оздоблені. Він був союзником литовського князя Ольгерда і виступав проти друтого князя, нещодавно канонізованого. — князя Дмитрія Івановича Донського.

Юні князі Борис та Гліб на ескізі зображені смиренними юнаками з тих, що воліють схиму, ніж княжий престол. У Васнецова напрочуд добре вийшов вираз релігійного екстазу на наївному, майже дитячому обличчі Гліба.

Про них, перших канонізованих православних Святих, написано багато книг. В кінці XIX ст. найбільш відома була гака їх історія; «Борис і Гліб, у святому хрещенні Роман і Давид, — перші в сонмі святих руської церкви св. мученики, князі, молодші з 12 синів великого князя Володимира, своїми прекрасними душевними якостями були батькові справжньою втіхою на старості. Коли настав зрілий вік, Борис, виконуючи волю свого батька, одружився і одержав у правління Ростов, а Гліб лишився жити при батькові. Незабаром Володимир, побоюючись Святополка, прикликав до себе й Бориса. Обидва брати вели благочестиве життя. Перед смертю Володимира на Русь напали печеніги. Тоді він послав проти них Бориса з великим воїнством, а сам раптом помер (1015 р.). Святополк негайно зайняв великокняжий престол і взявся боротися з братами, яких мав за своїх конкурентів. Він підіслав убивць до Бориса, який спинився на річці Альті, поблизу Переяслава, повертаючись з походу. Вбивці увірвались до нього в шатро в той час, коли він молився, готуючись до смерті, і вразили його списом (24 липня 1015 p.). Тіло Бориса було таємно віднесено у Вишгород, де й поховано в церкві Св. Василія. Через місяць і 12 днів було вбито й Св. Гліба (5 вересня 1015 p.). Тіло його поховано на місці скоєння вбивства, на березі Дніпра. Після перемоги Ярослава на Святополком їхні мощі було відкрито й поховано разом». Під час служби в Києві в 2001 році по візантійському (православному) обряду папа Іоан Павло II зворушливо зауважив, що святі князі Борис та Гліб — страстотерпці, бо вони віддали перевагу смерті перед ганебним вбивством рідного брата Святополка.

Комментарии запрещены.