Увійшовши до собору, як годиться справжнім християнам, зверніть свій погляд на над престольний образ Богоматері з Немовлям і створіть хресне знамення. Вона перша зустрічає вас. Підкорені її божественною красою, ви, можливо не відразу; звернете увагу на лики херувимів і ангелів, євангелістів і отців церкви, святителів і князів, на світлу красу химерних орнаментів, білизну мармурових поручнів і колон. При освітленому храмі будь-якої пори року і дня усіх захоплює дивне видіння в золотому мерехтінні у конусі центральної апсиди. По ледь помітних хмарах, ніжно забарвлених зорею, небесна цариця і вершителька всього земного йде плавно, несучи Сина свого жаданого. В її прекрасних очах відбивається велич спокутих страждань за гріхи світу і велика покора цим стражданням. Ось головний мотив християнського настрою. Лик її, як і багато чого, що в цьому соборі, написаний великим майстром — Віктором Михайловичем Васнецовим, гордістю вітчизняного мистецтва. Його Богоматір — не упокорена у блаженному невіданні Мадонна Беліні; не божественна Мадонна Рафаеля; не відчужено самовіддана, як на давніх православних іконах; не перебуває у глибокому екстазі, як на роботах Мурільйо. Це зовсім новий образ, що проникає у божественний промисел із смиренною покорою, великим стражданням і самозреченням. Як Васнецов зміг створити настільки важливий для храму і всього православного світу образ? Як став одним з найвеличніших художників Росії й України? Де було джерело його натхнення та майстерності?

Віктор Михайлович Васнецов народився 15 (3 за ст. ст.) травня 1848 року в с. Лоп’ялі Уржумського повіту В’ятської губернії в родині парафіяльного священика. Як велося серед духівництва, родина була великою і багатодітною. За дитячими спогадами Васнецова, у будинку були рублені стіни, нефарбована соснова підлога, скромний одяг з акуратними латками -до речей ставилися дбайливо. Все, включаючи їжу, було простим. Батько, Михайло Васильович, досить освічена людина, займався вихованням дітей, розвиваючи в них допитливість і спостережливість. У цьому йому допомагала сестра Марія, оскільки дружина померла у 1863 році.

Природа і побут В’ятського краю сприяли формуванню образної уяви і брата Віктора — Аполлінарія, який став не менш відомим художником.

У всьому домашньому побуті родини стійко зберігалися устої далекої минувшини. Спогади про «наскоки вільних людей», подвиги новгородських поесленців-ушкуйників своєрідно відбивалися у легендах і піснях, часто виконуваних вечорами всіма домочадцями. Суворою була природа з коротким літом і довгою морозною зимою, суворі й похмурі були перекази й народні билини, що їх назавжди запам ‘ятовували діти, які довгими вечорами слухали казки. «… Я жив у селі серед мужиків і бабів і любив їх не "народницьки", а по-простому, як своїх друзів і приятелів, слухав їхні пісні і кізки, заслухувався, сидячи на посиденьках при світлі та потріскуванні скіпки», — писав В. В. Стасову В. М. Васнецов. Хіба можна забути обов’язкові батьківські читання церковних текстів, особливо «Четьї-Мінеї» святого Дмитрія Ростовського, в яких розкривалася вся велич і духовна сила святих православної Церкви?

Коли настав час здобувати освіту, десятирічного Віктора віддали до В’ятського духовного училища, звідки він перейшов до семінарії. Па канікули, приурочені до церковних свят, він їздив до батьків у с. Рябово.

Художні нахили проявилися у братів досить рано. Збережені малюнки тих років говорять про неабиякі здібності хлопчиків. І тому 19-річний Віктор у 1867 році, що був на передостанньому курсі семінарії, вирішує покинути її, аби поступити до Академії мистецтв. На це він дістав згоду батька, який сказав: «Воля твоя, ти міг би піти спокійним шляхом нашого роду – одержати парафію і зажити, не знаючи біди. Але якщо ти вирішив іти іншим шляхом. — моє тобі благословення, та на мене не розраховуй: крім тебе, у мене адже ж шестеро. Годувати треба…». З десятьма карбованцями юнак вирушив до столиці.

27 серпня 1867 року Васнецов подав заяву про прийняття його учнем Академії мистецтв, був допущений до іспитів і успішно їх склав. Але через явне непорозуміння учнем не став: за недосвідченістю він неправильно оформив документи. Чому пішов до школи при Товаристві підтримки мистецтв, де навчався у І. М. Кримського. Проте через брак коштів Васнецов змушений був почати працювати рисувальником-літографом у картографічному закладі Ільїна. Па перший погляд, суто технічна робота надала можливість майбутньому живописцю практично вивчити літографію, оволодіти специфічною майстерністю, яка вимагала великої акуратності, ретельності та твердості штриха. Сумлінне ставлення до роботи дозволило Віктору Михайловичу досягти добрих результатів на новому поприщі.

Удруге Васнецов подав заяву до Академії мистецтв 16 серпня 1868 року, і без усіляких затримок його було прийнято на перший курс. Перед студентом відразу ж постало питання, де взяти кошти для існування. Васнецов почав виконувати літографічні відбитки картин різних художників для художньої артілі.

До занять в Академії Віктор Михайлович ставився серйозно: першого року пройшов головний та фігурний класи, у 1869 році отримав дві малі сріблі медалі за малюнок з натури, а в 1870 році — велику срібну медаль за ескіз «Пілат умиває руки». Згодом Васнецов приєднався до групи обдарованої молоді, куди входили І. ІО. Ренін, М. М. Антокольський та ін. Серед тих, хто благотворно впливав на нього в академічний період, насамперед був П. П. Чистяков. Перша їхня зустріч відбулася в 1870 році — Васнецов недовго навчався в нього. Розмови з учителем «спонукали його багато думати і працювати духовно», як згадував художник пізніше. У Чистякова — чудового й розумного педагога — був талант проникнути в особливості індивідуального обдарування учня. Його любили й цінували за це такі видатні майстри, як В. Суріков, В. Серов, М. Врубель, які вчилися в нього.

Під час. літніх канікул 1871 року В. Васнецов поїхав із В. Максимовим до України, де через деякий час тяжко захворів на холеру. Максимов самовіддано ходив за хворим товаришем, сили якого були дуже підірвані. Для повного одужання Васнецов поїхав на батьківщину і не зміг вчасно повернутися до Петербурга. 1 жовтня він відправляє до Академії прохання подовжити відпустку та вислати йому у В’ятку стипендію. На його жаль, задовольнили тільки першу частину прохання.