Володимирський собор
Останні публікації

"Штоль та Шмідт"

"Штоль та Шмідт"

Почувши наші кроки, Віктор Михайлович повертається, кладе палітру на запилені колоди, йде назустріч. Ми сердечно вітаємось, цілуємось, і з цієї хвилини починаються на довгі роки наші стосунки, може, дружба, з малими проблемами, навряд чи від нас залежними. Ми якісь "Штоль та Шмідт". Віктор Михайлович у ті дні був таким, яким його написав невдовзі перед тим М. Д. Кузнецов. Був високий на зріст, пропорційно складений, типовий північанин-в’ятич з русою бородою, з русим волоссям на невеликій голові; пасмо волосся спускалось на добре сформований лоб, розумні голубі очі, повні губи, видовжений правильний ніс. Постать і обличчя 41-річного Васнецова дихали енергією, здоров’ям. Ми заговорили про мої роботи, про мого "Пустельника", про "Варфоломія"; Васнецов, всупереч Прахову, бачив їх вільними від західних впливів. Віктор Михайлович повів мене оглядати ним зроблене. Тут же, за два кроки, була одна з стін, які мені належало розписати. В той же день я познайомився з сім’єю Васнецова. Його дружина — його землячка, з В’ятки; вона була жінка-лікар першого випуску, років тридцяти п’яти. Було п’ятеро дітей, чотири сини і дочка, гімназистка років дванадцяти. Жили Васнецови біля Золотих Воріт, жили дуже скромно, та інакше і не могло бути, бо праця його оплачувалась більш ніж помірно. Досить сказати, що за всі десять років у соборі Васнецов одержав усього 40 тис. крб., причому позолоту, а її було багато, належало робити за його рахунок. Підрядчики-іконо-писці брали тоді дорожче. Коли б П. М. Третьяков не придбав у Васнецова "Івана-царевича на Сірому Вовкові" (1889 р.), то йому ледве б удалось по закінченні собору звести кінці з кінцями. У майстерні, у великій кімнаті, стояли розпочаті ще в Москві "Богатирі", промальовані місцями крейдою. Я бачив їх уперше, і вони, не закінчені, обіцяли більше, ніж виявилось в завершеному вигляді. Того дня я залишився у Васнецових обідати. Подали заради московського гостя пляшечку червоного, випили по чарочці, по другій — і баста. Були добрі розмови про мистецтво, про майбутні роботи. Увечері пішли до Прахових. Сімейство Прахових було відоме в Києві своєю ексцентричністю. Сам Адріан Вікторович був великим майстром слова, великим ділком. Офіційно він був професором історії мистецтва в Київському університеті і членом комісійно закінченню Володимирського собору.

Окрасою сім’ї була старша дочка Прахова Льоля, та сама, яка зображена Васнецовим на кращому портреті його роботи, що належить Третьяковській галереї. На другий день ми з Віктором Михайловичем були запрошені Праховим обідати, після чого велась зі мною ділова бесіда, а наступного дня я виїхав назад у Москву. З тим, щоб восени повернутися і взятися за діло…

Був вересень, я застав Віктора Михайловича дещо перевтомленим, він проходив втомленою рукою те, що було підготовлено його помічниками, закінчував ескізи, картини.

Час від часу Васнецову робили нові пропозиції розпису, та він від них ухилявся. Була можливість розпису так званої Великої лаврської церкви, та й вона відпала, може тому, що тодішній київський митрополит, суворий Іоаникій, не жалував Володимирський собор і нібито одного разу сказав, що він "не хотів би зустрітися з васнецовськими пророками в лісі", тай взагалі наше духівництво було більш ніж байдуже до образотворчого мистецтва».

Ці спогади взято з книги «Минувшие дни», перше видання якої було в 1942 році. Тому «сталінський лауреат» писав те, що потрібно було для того читача — про далеких від світської культури священиках, губернаторах. За приклад може бути інший фрагмент з того ж нарису про Васнецова:

«Для його характеристики барв, особливо темних, не жаліли. А втім, указували на якусь неприємну "єлейність". Єлейності в ньому не було, була м’якість, була благодушність, і то до часу, і ось що мені мимоволі пригадується з київської пори. У собор під час робіт у ньому вхід стороннім було суворо заборонено. Про це всім було відомо, при вході красувались відповідні розпорядження високого начальства. І ось одного разу, в робочий гарячий день в соборі з’являється поважний генерал- ад’ютант- персона першого рангу. Він розгулює між риштуванням, покрякує — так сановито, а художники з риштування поглядають — не до роботи їм. Так було доти, доки Васнецов неспішно спустився вниз, підійшов до незваного гостя і в якнайввічливішій формі повідомив йому про соборні правила. Генерал зміряв зухвальця байдужим поглядом і… пішов далі. Цього було досить, щоб Васнецов умить з м’якого перетворився на жорстокого, він побагровів, пасмо його волосся прилипло до лоба (погана ознака), і він зовсім рішуче заявив шановному відвідувачу, щоб той поважав правила, встановлені не з примхи, і щоб негайно залишив собор. Обидва скипіли. Генерал запально об’явив, що він генерал-ад’ютант Рооп. що він одеський генерал-губернатор, що його знають у Петербурзі достатньо, що він негайно телеграфує, але залишив собор. Васнецов повернувся на риштування. Наслідків ніяких не було».

А. В. Прахов запропонував Нестерову; крім робіт за ескізами Васнецова, зробити самостійні роботи на теми «Різдво Христове», що передбачалось розташувати в правому вівтарі, на запрестольній стіні, на хорах, і «Воскресіння Христове» у лівому вівтарі, теж на хорах. У разі відмови комісії від розписів за цими ескізами, у хрестильні розписати стіни з життя Володимира після хрещення. На сходах, що ведуть на хори, зобразити життя юного князя-язичника.

З листа М. Нестерова рідним з Києва 18 жовтня 1892 року: «… Учора я почав писати фарбами "Гліба", почав на свій страх, бо Комітету ще не було і ескізи ще не затверджено. На днях ждуть Васнецова, і тоді заодно збереться Комітет для нас обох. Почав вдало свіжо по фарбах, і є вираз (нагадує Варфоломія). Якщо піде все добре, то па тижні закінчу, а до від’їзду думаю написати ще "Бориса" і "Михаїла", а крім цього, докінчити все написане раніше.

З попередніх образів особливо вдалим можна визнати "Богоматір" і "Благовіщення", і взагалі написані образи виявились кращими, ніж я думав про них заочно. Прописав ще "Різдво" і ще думаю переписати драпірування в "Воскресінні"…».

Перші образи на стовпах центрального нефа, які зустрічають пас у соборі, — це «Святі князі Боте і Гліб». їх зображено смиренними юнаками з незвичайним вираженням релігійного екстазу на наївних, майже дитячих обличчях. їх виконував за ескізами В. Васнецова М. Нестеров, що призвело до деякої плутанини в авторстві.

Михайла Васильовича захопила робота в соборі. На щастя, як уже було сказано, він мав схильність до літератури, політична доля до нього була ласкава, тому його численні листи збереглися, а багато з них опубліковано. Вони є безцінним свідченням тої величної роботи, що відбувалася в соборі. У них багато хроніки подій, характеристик людей, насамперед самого автора, який не уникне можливості себе похвалити, насамперед показати свою особливість та велич.

25 жовтня 1892 року Нестеров пише рідним: «Минулий тиждень пройшов досить пожвавлено: в середу я закінчив Тліба" (писав чотири дні), а в четвер до мене несподівано зайшов Прахов, і не в добрий час для нього, я був у гніві (все мені не давались святі), і зараз же на нього накинувся, як я умію інколи робити. Він, щоб врятувати себе й заспокоїти бурю, повинен був мимоволі взятися за хвалебні гімни, почавши з того, що "Гліб" йому дуже сподобався, так що страх мій, що без подання ескіза можуть образ заставити переробити, не тільки був даремним, але й навіть Прахов радив, не подаючи ескізів взагалі, подати прямо самі образи. Та я від останнього ухилився.

Взагалі "Гліба" Прахов знайшов дуже поетичним і самостійним, так само сподобався йому "Борис" з "Ольгою". На другий день він прийшов знову з тим, щоб привести яких-то баринь, але від них я теж "ухилився", принаймні речі ще не зовсім закінчені. Потім я був у нього в справі і знову одержав похвали, і. чого раніше не бувало, Прахов прочитав цілу лекцію, як треба поводитися з таким цінним даром, який дано мені — даром зворушувати серця людей. Ого! Ви не подумайте, що після цього я зазнався — аніскільки… Я ще раніше чув від Ковалевського (який акуратно буває у мене по вівторках і сидить до години ночі), що ще з весни Прахов почав мене пропагувати як щось давно очікуване і бажане; але Прахов нічого не робить дарма, і тому треба насторожити вуха: чи немає тут бажання Прахова заглушити мною значення В. М. Васнецова, що йому тепер дуже зручно.

Значно цінніший відклик самого Ковалевського, який висловився якось, що бачить у мені те, що, може, серед російських художників проявляється у мене у першого і т. д. От нахвастався! Ніби розговівся».

Рнс. 57.

Св. князь Борис. Св. князь Гліб. М. Нестеров

Комментарии запрещены.