Володимирський собор
Останні публікації

Реставрація 1975 року

Реставрація 1975 року

Іконостас неодноразово ремонтували й поновлювали, ікони переписували, зокрема в 1838- 1839, L907, 1975роках. Наприкінці XIX — на початку XX століття церковним старостою в соборі був статський радник Іван Матвійович Рябінін — краєзнавець, автор багатьох друкованих праць з історії Путивля, які досі не втратили свого наукового значення. Тож коли у 1899 році розпочався широкомасштабний капітальний ремонт собору, І. Рябінін, розуміючи унікальну історико-мистецьку цінність цієї пам’ятки, поступово зумів залучити до його обстеження провідні наукові сили того часу. Головна увага приділялася іконостасові. З приводу його живопису думки вчених розділилися: видатний історик мистецтв Ф. Горностаев у доповіді 10 жовтня 1903 року писав: «Иконы, находящиеся в этом иконостасе, двоякого письма: весь первый ярус древнейший -древнее самого иконостаса и церкви, хорошей работы, может быть отнесен к началу XVII века. Следующие ярусы, так называемого итальянского письма, принадлежат копну XVIII — началу XIX веков». Наприкінці 1906 року для церковної громади гостро постала проблема «церковного благолінія» іконостаса — старі потемнілі ікони потрібно було підновити. До Путивля терміново виїхав провідний російський реставратор П. Покришкін, який 12 лютого 1907 року категорично заборонив «поправку» ікон «ввиду их высокохудожественного археологического значения». Пізніше він уточнив, що «большинство этих икон — чрезвычайно высокохудожественные представители южнорусской живописи XVII века». Відомий візантолог і знавець мистецтва Слобожанщини Crop Кузьмич Редін, котрий у квітні 1907 року також обстежив іконостас, не висловив певної думки про його живопис і лише дуже обережно зазначив, що ікони ці не XVII століття і не московської роботи. Зрештою, зусиллями наукової громадськості живопис іконостаса було врятовано від тогочасних богомазів: реставрацію і позолоту проведено 1907 року дуже тактовно, згідно з науковою методикою і під наглядом Імператорської археологічної комісії.

Реставрація 1975 року також не торкнулася живопису. Доктор мистецтвознавства Г. Логвин у своїй праці про Путивль 1980 року відзначив, що «ікони переписані й потемнілі, тому про характер живопису і його історико-мистецьку цінність складно сказати щось певне».

У центрі соборного інтер’єру на довгому ланцюгу висить срібна люстра, виготовлена у 1692 році в Нюрнберзі й подарована монастирю царем Петром І. Вона має явно бароковий характер, який підкреслюється вишуканим рисунком кронштейнів. Нижня сфера прикрашена прорізним орнаментом, що дуже подібний до декору українських ювелірних виробів XVII століття. Це дало підстави для гіпотези, що до Нюрнберга попередньо надіслали «абрис», тобто креслення люстри, виконане кимось з українських золотарів.

При виході з собору в північний Введенський приділ у стіні арки вмуровані дві різьблені кам’яні плити. На них добре видно написи церковнослов’янським шрифтом. Це надзвичайно рідкісні в Україні зразки намогильних плит першої половини XVII століття. їх знайшли в землі у 1899 році під час проведення капітального ремонту собору і замурували на теперішньому місці. Написи на плитах розшифровуються так: «Лета 7151 (1643 рік від Різдва Христового) преставися раба Божия инока схимница Прокла»; «Лета 7153 (1645 рік) преставися раба Божия девица Евдокея».

З чернецькими намогильними плитами в Путивлі пов’язана старовинна, майже детективна історія, яка свідчить про те, яких дивних форм може іноді набувати зацікавленість минулим свого краю. Десь у 1830-х роках при земляних роботах на городку було знайдено різьблену кам’яну плиту, на якій місцеві знавці старо-житностей нібито відчитали ім’я путивльського князя Василія Ігоревича, сина Ігоря Свят ославича — героя «Слова о полку Ігоревім». Плиту й напис датували XIII століттям, одразу ж дали знати курському губернаторові, а також і в Санкт-Петербург. На жаль, тоді цю «княжу плиту»не спромігся оглянути ніхто з кваліфікованих науковців. Лише 1902 року, готуючись до 12 археологічного з’їзду в Харкові, професор Харківського університету М. Халанський дослідив усі різьблені плити, відомі на той час у Путивлі, прочитав написи па плитах Прокли і Євдокії (перед тим і ці плити також датували XIII століттям), а щодо плити з іменем князя Василія дійшов цілком несподіваного висновку: виявилося, що цей камінь лежав на могилі одного з ченців XVII століття , а напис на ньому… сфальсифіковано десь у 1835-1838 роках. Ось до чогопризводить бажання місцевих інтелігентів будь-що мати в своєму місті якусь стародавню історичну реліквію!

В інтер’єрі собору збереглася ще одна вельми цінна мистецька річ — багатобарвний свічник висотою майже півтора метра. Це продукція знаменитого Волокитинського порцелянового заводу родини Миклашевських, що функціонував у 1839-1862 роках у селі Волокитине за 20 кілометрів від Путивля. Свічник первісно належав волокитинській церкві, яку 1958 року знищили, після чого свічник потрапив до путивльського Спасо-Преображенського собору.

У соборі певний час зберігалася ще одна цінна церковна реліквія — чудотворна ікона Мовчанської Божої Матері, яка первісно перебувала в Мовчанському монастирі. Згодом, внаслідок подій Смути десь між 1605 і 1612 роками, в монастирі сталася велика пожежа, під час якої ікону врятували і перенесли до собору Святодухівського монастиря.

Знадвору, біля південної стіни Михайлівського бічного вівтаря, влаштованого на початку XIX століття замість зруйнованої Михайлівської дерев’яної церкви, підноситься високий чорний хрест. Це могила історика і краєзнавця, багатолітнього церковного старости соборного храму Івана Матвійовича Рябініна (1834-1912).

Надбрамна церква-дзвіниця стоїть на південь від собору. Це досить дивна асиметрична споруда, зведена у 1697- 1707 роках як надбрамна церква Святодухівського монастиря. Первісно вона була освячена як церква Різдва Христового. Після ремонту в 1764 році її переосвятили як Петропавлівську. Після закриття монастиря у 1770 році (за іншими джерелами  у 1786 році) указом Синоду церкву перейменували на Хресто-воздвиженську.

Вона триярусна, як і більшість надбрамних церков. У нижньому ярусі зроблена велика аркова брама з келіями обабіч, у другому ярусі — тридільна безверха церква з заокругленим вівтарем. Над її західним притвором як надбудова третього ярусу височить могутній восьмерик дзвіниці з наметовим дахом і маленькою банькою. Двоповерхова прибудова з заходу, яка візуально дещо врівноважує асиметричність загальної композиції, зведена у 1764 році.

Комментарии запрещены.