Одним з найпоширеніших видів історіографічної літератури є монографічні дослідження. присвячені пам’ятці або місту. Православні російські дослідники звертали увагу майже виключно на православну історію і будівництво, польські католицькі дослідники ігнорували православний тубільний історичний масив, підкреслювали вплив польської культури. Виключенням з цього – правила — є різнопланові, але однаково цінні як історіографічні джерела, праці Д. Толстого (обер прокурора св. Синоду, що опрацьовував архівні джерела, візитаційні діоцезальні акти з архівів останніх польських коїмілів) та Л. Похилевича (історика, що обстежував територію Київщини). Д. Толстой досліджував присутність і діяльність римо-католиків на теренах Росії, об’єктивно висвітлив історію проникнення і становлення католицизму в Росії, надав опис діоцезій, уклав реєстри католицького храмобудування вдіоцезіях (зелементами періодизації, зазначенням орденської належності фундаторів). Опис міст, сіл і містечок Л. Похилевича спирався на зважені дані місцевих краєзнавчих джерел, актових дат будівництва в панських маєтностях. па «приходські храмові архіви» ). Притомугу Л. Похилевича аналіз архітектурних особливостей костьолів відсутній.
Систематична публікація краєзнавчих нарисів, матеріалів археологічних розкопок та архівних джерел велась з 90-х pp. XIX ст. у періодичних науково-популярних виданнях, у звітах археологічних товариств. Значну частину хронологічних та статистичних відомостей ми звіряли з даними єпархіальних видань. Матеріали з історії Києва та Київщини були опубліковані у другій половині XIX ст.. Вони привернули увагу істориків-науковців. дослідників історії Києва — Е. Болховітінова, М. Закревського. М. Петрова. С. Голубєва. М. Дашкевича. І. Шероцького. В. Вазилевича. Праці зі згадками про католицькі споруди залишили І. Фундуклсй, М. Захарченко, В. Цеховський, М. Ссмснтовський. Окремі історичні дані стосовно католицької експансії і узагальнюючий аналіз історії України містять праці М. Гру-шевського. Науково вагомим є дослідження перших християнських століть Русі М. Врайчсвським. Радянський історик католицько-руських взаємин В. Рамм в своїй монографії подає цінну інформацію щодо католицьких місій.
У виданнях з історії Києва середини XIX — кінця XX ст. та працях з історії мистецтва і архітектури України київські костьоли згадуються побіжно. Лише у 70-90 pp. XX ст. окремі дослідники Києва звертали увагу на історію будівництва католицьких храмів.
Істориками архітектури, які присвятили свій час вивченню саме католицької архітектури України, є польський історик, професор Й. Ковальчик. українські дослідники волинських пам’яток В. Колосок та О. Годованюк. пам’яток Поділля — О. Пламеницька. також дослідники єзуїтської архітектури Волині М. Бриковська. Але всі ці вчені досі оминали увагою регіон Київщини. Тож тема історичної католицької архітектури Києва і Київщини вимагає подальшого фахового опрацювання.
З вдячністю я маю згадати тих дорогих мені людей, хто допоміг у створенні цієї книги. Передусім (ного вчителя і наукового керівника Віктора Васильовича Чепелика( 1927-1999 pp.). професора, кандидата архітектури, дійсного члена Української академії архітектури, почесного доктора НДІ ТІ AM, дослідника українського архітектурного модерну, який був моїм незмінним наставником в осмисленні й опрацюванні цього матеріалу.
На першій сторінці суперобкладинки вміщено фото головного фасаду Миколаївського костьолу (1899-1914 pp.): на останній — загальний вигляд Олсксандрівського костьолу (1817-1842 pp.) з акварелі Т. Г. Шевченка. На першій сторінці обкладинки зображення корони для ікони Матері Божої Бердичівської (з костьолу кармелітів босих). На авантитулі інтер’єр костьолу кармелітів босих v Бердичеві (1675 р.): на титулі — панорама Кнєвоподолу з гравюри А. Вестерфельда 1651 р. (де зображено домініканський та бернардинський костьоли).
Формування Київської діоцезії. Католицькі храми Київщини розглядаючи архітектурну історію католицького храмобудування на Київщині, слід зауважити, що вона с невід’ємною частиною історії розвитку європейської культури, і архітектура костьолів Київщини — діалектичне вираження загально-католицької культурної проблематики. її провінційна інтерпретація на східних (у XV-XIX ст.) рубежах європейської ойкумени. Ми підкреслюємо, що католицькі храми на Київщині споруджували люди, які ідентифікували себе з європейцями, були ними, переживаючи загальні для Європи соціальні, ідеологічні, релігійні, мистецько-стильові проблеми. Костьоли будувались католиками, для католиків і за католицькими традиціями. Фінансування, виготовлення матеріалів, проектування та будівництво здійснювались — своїми силами» і жодному з фундаторів чи архітекторів, що могли в творчому пошуку неодноразово переробляти проект, не спадало на думку звернутись до місцевого досвіду православного українського храмобудування, перейти межі логіки католицького стилю думки, життя, архітектури. І це невипадково.
Усталеною є думка, що кордони Європи визначались розповсюдженням західного християнства, і саме ним забезпечувалась соціально-культурна єдність цих земель. Тисячолітня католічність (звідси katolikos- всесвітня, вселенська, все-єдина) утворювала єдину цивілізацію — Інтернаціонал думки, науки, мистецтва, що обслуговувався єдиною латинською мовою. Ця єдність віри була передумовою і єдиної архітектурної стилістики, єдиних храмобудівних принципів у межах Європи.
Від часу християнізації, яка тривала протягом тисячоліття, Західна Європа утворювала самоцінний культурний світ, ойкумену, яка покривала всі католицькі землі і була досить незалежна від існуючих поруч культур) — православної та мусульманської. Вираженням такої незалежності були, на паш погляд, вироблені католицьким світом культурно-мистецькі стилі, які змінювали на сталій території один одного, але не переходили межі католицького світу. Поза цим світом — світ одночасно іновірний та інокультурний. Географічна зона дій римських законів, панування єдиного стилю і сповідання католицтва — одна й та ж. Історія християнізації Європи протягом IV-X ст. — це історія повернення староримськнх провінцій до їх новокафолічної єдності та нове їх підпорядкування Риму. Слов’янський регіон при цій логіці мав мати положення позакордонне, але Чехія, Словаччина, Польща, початково введені в Константинопольську діоцезію. згодом були підпорядковані Риму.
Етнокультурний поділ слов’янства на західне і східне (південно-східне) пов’язаний з хрещенням слов’ян. Одночасно (!) християнство прийняли на слов’янському сході — Русь, на півдні — Болгарія, на заході — Чехія і Моравія, ставши відповідно -Slavia grecas- і -Slavia latinas-. Через синхронічність християнізації і ситуацію розколу в християнській Церкві, з хрещенням. Русь (860 р.) і Болгарія (865 р.) отримали центр культурного тяжіння v Візантії, а Чехія і Словаччина (863 р.) слідом за своїм просвітителем Кирилом навернулись до Риму. Християнізація слов’янства в часи гострого протистояння Заходу і Сходу закладала вірність своїй митрополії як основу самого християнства, що надалі відіграло найфатальнішу роль в долях української та польської націй.