У XVI-XVII ст. на Волині точилася запекла боротьба українського народу проти соціального, національного й релігійного гніту польської шляхти. Селянство і міська біднота Волинського воєводства брали активну участь у селянсько-козацьких повстаннях XVI-XVII ст. та у Визвольній війні 1648-1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького.

Після другого та третього поділів Польщі (1793 і 1795 pp.) згідно з наказом Павла І в 1797 р. утворено Волинську губернію Російської імперії. До її складу ввійшло Волинське намісництво, за винятком Радомишльського повіту, приєднаного до Київської губернії, а також Кременецький, Базалійський, Лубенський, Ямпільський та Старокостянтинівський повіти колишнього Подільського намісництва. Центром Волинської губернії стає місто Житомир. На початку XIX ст. Волинська губернія складалася з дванадцяти повітів, у яких було 13 міст, 134 містечка, 9682 інші населені пункти. П’ять значних міст (Старокостянтинів, Дубно, Заслав, Острог, Рівне) належали приватним особам.

У 1919 р. буржуазно-поміщицька Польща захопила західні повіти Волинської губернії. На цій території було створене Волинське воєводство, до складу якого увійшли Лубенський, Горохівський, Ковельський, Кременецький, Любомльський, Луцький, Острозький, Рівненський, Володимирський і 3дол-бунівський повіти.

Після возз’єднання в 1939 р. західних земель України з УРСР Волинське воєводство було ліквідоване і на його території утворено Волинську (з обласним центром у м. Луцьку) та Рівненську (з центром у м. Рівне) області. Південна частина Волині увійшла до складу двох областей — Тернопільської (з містами Кременець, Почаїв, Вишпевець, Шумськс) та Хмельницької (з містами Славута, Полонне, Ізяслав, Старокостянтинів), а східна частина — до Житомирської області. Крайній північно-західний регіон стародавньої Волині з містами Холм та Белз увійшов до складу Польщі, а північна частина з містами Брест і Кам’янець-Литовський — до Білорусі.

Складна історична доля Волині, яка протягом сторіч була ареною боротьби за українські родючі землі між Литвою, Польщею та Російською імперією, яскраво відбилася на характері перебудов, яких зазнавали християнські культові споруди. Міжконфесійна боротьба супроводжувала політичну боротьбу; матеріальні цінності — маєтки, землі, храми — переходили від однієї конфесії до іншої. Цей перехід, як правило, супроводжувався перебудовами, часто капітальними. Вони мали на меті надати храмові такого вигляд)’, який відповідав би певним канонічним міркам, отже, були свідомо спрямовані на знищення саме тих особливостей архітектури, що становили квінтесенцію первісного задуму.

Перша хвиля перебудов мурованих православних храмів прокотилася по Волинській землі у XVTI-XVII1 ст. Експансія католицької церкви на Волині разом з широким будівництвом нових костелів зумовила перебудови тих храмів, які були захоплені католицьким духовенством або стали уніатськими. Метою таких перебудов були надання колишній церкві вигляд)’ костел)’. Для здійснення цього задуму в кожному конкретному випадку застосовувались різні прийоми.

Приєднання Волині до Російської імперії після двох поділів Польщі (1793 і 1795 pp.) ознаменувалося закриттям переважної більшості католицьких костелів і монастирів та уніатських церков. їх маєтки й будівлі були передані православній церкві.

Самобутні твори волинської архітектурної школи — уніатські та навіть православні церкви — не вкладалися в жорсткі рамки офіційно визнаного типу православного храму Почалось активне й цілеспрямоване нищення характерних ознак цих храмів, перебудова уніатських церков на православні. У цьому процесі можна простежити два етапи, або напрями.

У першій половині XIX ст. перебудови провадилися в архітектурних формах класицизму, який докотився з країн Західної Європи до Російської імперії. Особливо популярним був так званий стиль ампір. На фасадах багатьох храмів, збудованих на Волині у XVII-XVIII ст., "наклеєно" пілястри й антаблементи, надбудовано трикутні фронтони, замінено профілі карнизів, форми та обрамлення вікон тощо.

У другій половині XIX ст. тривав процес перебудов самобутніх волинських храмів, але не в класицистичних формах, як це було в першій половині сторіччя, а з активнішим застосуванням православних атрибутів і декоративних елементів, запозичених з арсеналу московського зодчества XVI-XVII ст.

Над базилікальними храмами надбудовуються фальшиві дерев’яні верхи, над баштами-дзвіницями замість барокових бань — наметові завершення. Знищується декоративне оздоблення, характерне для волинського мурованого будівництва епохи феодалізму. Замість нього будівлі прикрашаються псевдо-російськими та псевдо-візантійськими деталями. Внаслідок цих перебудов з’явилися спотворені споруди, в яких первісний стиль, задум та архітектоніка порушені дисгармонійними нашаруваннями.

Не зосереджуючись на всіх складнощах і перипетіях, спробуємо висвітлити історичну долю, будівельну біографію та архітектурно-художні особливості мурованих монументальних храмів і монастирських комплексів Волині за хронологічним принципом та приналежністю до певної типологічної групи.