Володимирський собор
Останні публікації

Адріан Прахов

Адріан Прахов

Важко писати про А. В. Прахова з багатьох причин. Його згадували, ним захоплювались багато його друзів — відомих діячів мистецтва і промисловості, його портрети малювали знані художники, з ним приятелювали великі артисти. Він став першим професором історії мистецтва. Але що ми. сучасники, знаємо про нього? Практично нічого! Тільки зовсім недавно письменник Микола Шудря у великій статті в журналі «Україна» уперше навів цілу низку даних про нього, розказав про його щирий інтерес до художніх творів Т. Г. Шевченка.

Для Києва найголовніше: Прахов подарував місту всю пишноту Володимирського собору, допоміг розкрити велич мозаїк Софії Київської і втілену глибинність фресок Кирилівського монастиря. Там, де він з’являвся, закипало життя і навіть неможливе ставало цілком реальним. Що дало підставу досить стриманому на похвали Нестерову написати: «Знайомство з Праховим було радісним і створило в моєму житті цілу епоху… Все живе, натхненне, що було в цій багатій людині, не мине безслідно…».

Андріан Вікторович народився 16 (4 за ст. ст.) березня 1846 року в повітовому місті Мстиславлі, що нині в Могильовський області, на межі зі Смоленщиною. Містечко й тоді було невеликим, з населенням не більше 10 тисяч чоловік. Споконвіку в ньому відбувались якісь важливі події, місто переходило від литовців до московитів, від шведів до українців, від французів до росіян і т. д.

Мстиславль здавна славився особливим промислом, відомим під назвою кубрацтва (ходіння по Росії з прохальними книжками для збирання подаяния на церкви). Та на відміну від земляків, які вважали «грошину в ящик, п’ятак за чобіт», Адріан Вікторович усе свое життя віддав справі відновлення старих і побудови нових храмів, на які збирав гроші, де тільки міг. І не тільки не брав ні копійки, а по можливості віддавав свої зароблені.

А. В. Прахов був людиною виключної енергії й ініціативи, невичерпної художньої фантазії і палкої любові до мистецтва. Відмовившись через серйозну хворобу очей від дитячої мрії стати художником, Адріан Вікторович присвятив усього себе вивченню прекрасного. У дев’ятнадцять років він записав у своєму щоденнику: «Моїм завданням є порівняльне вивчення історії мистецтв для побудови теорії», — і для досягнення цієї мсти зосереджено віддав усю свою волю й енергію. У1867 році він закінчив Петербурзький університет. Потім продовжував навчання в кращих школах Мюнхена, що на той час намагався стати столицею мистецтв світу. Багато працював, вивчав запасники музеїв Росії, а також Парижа, Лондона, Берліна, Рима. Повернувшись до Петербурга, деякий час читав в університеті і на Вищих жіночих курсах лекції з мистецтва, крім того, завідував художнім відділом популярного журналу «Пчела». Тут доля звела його зі знаменитими художниками, з якими зав’язались тривалі дружні стосунки. Глибоке знання зарубіжного мистецтва, постійне вивчення вітчизняних пам’яток старовини, поїздки по відомих хранилищах давньоруського мистецтва (Новгород, Володимир, Углич, Ростов, Ярославль) достатньою мірою підготували Прахова для великої плідної роботи в Києві.

І, незважаючи на те, що імені Прахова не знайдемо на карті Києва, він, як ніхто, прославив місто своїми організаторськими здібностями й роботами. Кращі київські храми — від давніх Софії й Кирилівської церкви до побудованого сто років тому Володимирського собору — стали найкращою пам’яткою про нього.

Видатний учений-історик, мистецтвознавець, організатор, він свій неперевершений і витончений смак поставив на служіння мистецтву і людям. Залучав кращі художні сили для роботи в храмах, які йому доручали створювати і відроджувати, міг розгадати справжній талант і сприяв розвитку хисту багатьох, і особливо генія Врубеля. Він запропонував художникові розпис Кирилівської церкви, дав змогу розвивати свої здібності в Італії і залучив його до роботи у Володимирському соборі.

Поселившись у Києві, Прахов старанно досліджує будови епохи Київської Русі й у цьому досягає вражаючих результатів. Художня громадськість з неабиякою цікавістю стежить за його відкриттями, про які він невтомно повідомляє виставками, де демонструє свої копії давнього живопису. Енергійний і непосидючий за натурою, він захоплював своїм прикладом усіх цінителів прекрасного. І якщо археологи знаходять цінності, збережені під землею, то учений мистецтвознавець знаходив перлини мистецтва під шаром штукатурки або нового живопису. Так, під керівництвом професора проведено роботи в Кирилівському соборі. Як згадує А. Прахов: «Робота моя по відкриттю фресок Кирилівської церкви підходила до кінця. З великими труднощами мені вдалося відстояти у духівництва, хазяїв церкви, право на збереження у повній недоторканності, без реставрації і домальовок, фресок, що праворуч від головного вівтаря, з зображенням найголовніших подій життя і діяльності Святого Кирила, єпископа Александрійського». І для того, щоб не закрити їх для оглядання,«… запропонував будівельній конторі відновити церкву у її первісному вигляді і спорудити мармуровий іконостас у візантійському стилі». Що й було зроблено. Мармуровий іконостас, як згодом і у Володимирському соборі, був розроблений Адріаном Вікторовичем. Він відзначається витонченістю рисунка і двома стовпниками* на здвоєних колонах, зв’язаних між собою так званим гордієвим вузлом.

У 1884 році А Прахов відкрив надзвичайної цінності мозаїки: «Пантократор», «Мозаїчний орнамент», «Голови апостолів Петра і Павла» і «Архангел», нижня частина якого обсипалась. За давньою традицією тут, у церкві, мають бути чотири архангели, звернені на чотири сторони світу, уособлюючи пори року. Зберігся один з них — у синьо-голубих тонах, тобто «Зима». Настоятель собору запропонував професору дописати трьох архангелів. Але Прахов перепоручив замовлення М. Врубелю, що той блискуче виконав.

Комментарии запрещены.