Історично європейська ойкумена мала кілька паралельних сіток територіальних розмежувань: поряд із світським державним поділом (він роз’єднував і відокремлював землі) існував поділ "Духовний — на діоцезії і провінції раду орденів і саме він об’єднував землі в їх всезагальній належності Риму, скріплював у систему вільне хаотичне буття державних утворень. В таку діоцезальну і орденсько-провінційну карту Європи включалась, спершу номінально, без визначення чіткої лінії кордонів і при відсутності храмів, територія України. зокрема Київщини.
Розглянемо історію становлення Київської діоцезії з аналізом храмів, що поставали в кожен з періодів (виключаючи костьоли Киева, історії й архітектурі яких присвячені окремі розділи). .
Русь була хрещена в православ’я. Від часу Аскольдового хрещення 860-х pp. у Києві розпочинається становлення православного єпископства і будівництво християнських храмів. З того часу впродовж століть як до. так і після розділення Церков (1054 р.) до столиці Київської Русі неодноразово прибували дипломатичні місії Пап та західних монархів, для Русі (Києва) навіть призначались католицькі єпископи, проте інтеграції Русі в західну «протокатолицьку» культуру не відбувалось. Формована в добу Київської Русі католицька Руська діоцезія є радше формальним утворенням натерсні православної держави.
Зазначимо, що в доволодимирівські часи, коли протягом століття від 860-х pp. зміна влади на київському престолі носила послідовний характер чергування володарів-християн і володарів-язичників, щоразу (!) в часи зміни влади на користь християнської «партії — Рим присилав до Києва делегацію місіонерів з пропозиціями «возз’єднання церков». Ці делегації інколи спізнювались прибути, але висилались, як правило, вчасно, що свідчить про обізнаність Риму в київських справах. За визнанням істориків, саме західна політика Константинополя і відповідно східна політика Риму, тобто суперечка щодо підпорядкованості слов’янських земель стала чи не основною причиною першого розколу християнства на західне (католицьке) і східне (православне), зокрема у 860 р. гнів Фотія викликав перехід Болгарії до Римської діоцезії. Певну роль. зауважимо, годі відіграла і Русь- негативну реакцію царгородського патріарха викликала поява в ті ж роки у Києві, слідом за візантійцями, римських місіонерів. Візантійські богослови не забули прищепити і руській владі та руській церкві категоричність формули «Руське Царство православна Церква, їх взаємо не від’ємність. Латинські місії не знаходили переважно підтримки у Києві як до. так і після Володимирового хрещення, навіть за єдності церков.
Західні єпископи призначались для Києва в 961. 979. 1009. 1021 pp., проте достовірно відомо, що в Києві побували лише перший і останній з призначених біскупів, втім і їх перебування у місті було за несприятливих обставин короткочасним і не завершилось ні формуванням ієрархії, ні наверненням пастви чи будівництвом храмів. Є підстави вважати ці перші «єпископські призначення» — в часи єдиного християнства та при існуючій па цих землях православній ієрархії (включаючи єпископів) — номінальними. Хоча історія Руської діоцезії рахується саме від цих призначень.
Наступне призначення Руського католицького єпископа з характерною припискою «без постійної кафедри» відбулось лише 1241 p.. вже після поділу церков, у часи монгольської навали. Ним став один із домініканців, що працювали у Києві і за дорученням Папи «візитували. Русь напередодні монгольської навали та незабаром після неї. Згодом титулованим Київським єпископом став абат далекого Опатівського абатства Готард. а з падінням Київської Русі єпископство (територіально відповідне обширам Руської держави) було фактично ліквідоване приєднанням у 1254 р. до Любушського — не змістивши ні центр ваги в ньому, ні підсиливши ЙОГО значення. Століттям пізніше, заперечуючи проти відокремлення Руського єпископства як осібного з своїх володінь. Любущський єпископ наголошував, що «то є. власне, не діоцезія. а звичайна парафія, з огляду на кількість тамтешніх костьолів і прихожан. Відтак титуловані єпископи Русі — єпископи Любушські — часто включаються до реєстру київських католицьких єпископів. Чи виправдано? Протягом XIII-XIV ст. діоцезальних костьолів на терені Київщини не споруджувалось.
Цілодотворнішою є тогочасна діяльність в Україні представників чорного духовенства (місій новоутворених жебручнх орденів-домініканців, францисканців і коштимацій «романської доби» — бенедиктинців та бернардинців), вони і будують костьоли. Саме ченцям належав перший київський католицький монастир — віденсько-ірландським бенедиктинцям, які періодично над’їздили до міста з західними торгівцями (на той час Київ — торгових шляхів: грецько-варязької вертикалі та европейсько-азіатсько-східної горизонталі). В XIII ст. бенедиктинський конвент був прийнятий під опіку краківсько-сан-домирських домініканських місіонерів. Щоправда, заснування орденськими місіями домініканців і францисканців у 1252 р. костьолів у Кам’янці. Галичі. Луцьку не мас чітких підтверджень в джерелах, як і існування -латинських божниць» в Смоленську. Новгороді, Полоцьку. Але безсумнівно, що на православній Русі в домоні ольський час, у 1238 p., католицький домініканський костьол збудовано за Данила Романовича в Галичі.
Таким чином, у давньоруську добу відбулось заснування католицького руського епископату, Ватикан до Києва призначив кілька єпископів Руських, хоча реально діоцезія так і не була сформована. На .загальних обшнрах діоцезії в домонгольську добу орденськими місіями було збудовано лише декілька храмів -костьол Пресвятої Діви Марії у Києві (перша половина XIII і г.) та кілька храмів у Галичині. Архітектурна стилістика цих споруд може бути атрибутована лише гіпотетично — з огляду на час будівництва та належність храмів жебручнм орденам. Можна припустити, що це були будівлі перехідного від романського до готичного стилів з чітко вираженим базилікальнпм типом композиції, з розвиненим вглиб хором.
З кінця XIV ст.. при переході Київщини під владу Литовського князівства, формування на її терені діоцезії, ієрархії і парафій набуває деякої динаміки. На руських землях створюються діоцезії Львівська. Перемишльська. Холмська (всі — за буллою 1375 p.). Подільська. Володимирська (від 1427 р. Луцька). Київська (колишня Руська, близька до розмірів сучасних Київської, Житомирської. Черкаської областей). Столицями діоцезій призначаються, як правило, міста, де існують кафедри православних єпископів. Правосланні ж кафедри тяжіли до князівських столиць, тому центри діоцезій поставали в центрах основних регіональних зон Правобережжя — Червона Русь, Підляшшя. Поділля. Волинь. Київщина.
Від середини XIII ст.. після князівських міжусобиць та татарської навали Київ занепадає, його землі спустошуються. В місті різко зменшується кількість населення, заселеною залишалась лише невелика територія колишнього Нижнього міста. Київ змінює статус від столиці держави до регіонального центру і протягом півстоліття на Київський князівський престол навіть не було претендентів. Лише на початку XIV ст. місто і регіон привертають увагу литовців. Так. у 1321 р. в часи активної діяльності великого князя литовського Гедиміпа. коли Литва поширила свій вплив і на територію Подніпров’я (Гедимін завойовує Київ і приєднує його до своїх володінь). Руська діоцезія була виокремлена з Любушської і переименована в Київську. За М. Закревським «у 1321 р. Ґедимін проголосив за грамоток» Іоана XXII у Києві католицьку віру, духовенство і єпископа Гейнріха». Але і в період литовського панування в Україні (середина XIV — середина XVI ст.) на території Київської діоцезії будівництво храмів не розпочалось, це був час спустошеності краю. При загально низькій щільності населення католики складали незначний відсоток. А відомі фундатори храмового будівництва — князі — тепер нової литовської династії, приймаючи православ’я, намагались «старини не рушить»: вони прилучались до відновлення православних храмів. Лише з кінця XV ст.. коли князівська влада в Києві була остаточно скасована і його правителями стали воєводи-католики. з впровадженням перших католицьких привілеїв, у Києві зведено перші храми (в замку воєводи та на Подолі). Відомостей про будівництво костьолів на решті території Київської діоцезії до приєднання Київщини до Польщі (і навіть до 90-х pp. XVI ст.) ми не маємо.